Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Їм доводилося ховатися за деревами, але в цілому вони йшли вільно. Чоловік, який ішов попереду, не спромігся зайвий раз обернутися, щоб перевірити, чи є за ним «хвіст», чи ні.

Але, коли вони підійшли ближче до захисної стіни, чоловік пішов чомусь не до головних воріт, а почав обгинати їх. Двоє чарівників напружено стежили за ним, боячись втратити з поля зору.

Вони побачили, як він зупинився біля однієї ділянки стіни, а потім відкрив таємний хід.

«От виходить, як він вибрався з міста, а ми цього не помітили!» - примружила очі Рада.

Вони почекали, поки він сховається у проході, а потім побігли до того місця. Іншого шансу непоміченими пройти не було. Перебуваючи в тіні, вони сподівалися швидко відкрити прохід знову і піти слідом. Але не тут було. Прохід ніби розчинився.

Альбрехт вилаявся, промацуючи стіну. Через кілька хвилин безуспішного пошуку вони нарешті зважилися скористатися заклинанням Марлета.

- Інвокабу антигуа віртуті ауксиліум. – прошепотіла Рада.

- Лібера ті де компедивус ментіс, юному симус.

Навіть після того, як Альбрехт закінчив, вони не відчули жодних змін. Вони нікуди не летіли, ні на що не перетворювалися. Рада сперлася рукою на стіну, і мало не скрикнула, коли її рука пройшла крізь неї.

Злякано оглядаючи себе, Рада побачила, що її тіло та одяг покриті якимось синім свіченням. Вони зрозуміли, що тепер можуть пройти крізь стіну. Але ще не до кінця зрозуміли, що вони невидимі. Зате їх було чути.

Вже більш впевнено вони зробили крок у стіну, і вона їх пропустила. Те, що їм відкрилося за стіною, було трохи не тим, на що вони розраховували. За нею був тунель, що йде вниз.

Незабаром вода почала хлюпати в них під ногами. Це місце було схоже на міське сміттєзвалище. Тхнуло застояною водою та нечистотами.

– Цікаво. Чому він пройшов не через головні ворота, а через цей смітник? – дівчина закрила ніс долонею, щоб не вдихати жахливий запах. Вміст шлунку настирливо захотів назовні.

- Не знаю! Сподіватимемося, що в нас все вийде!

Під ногами іноді пробігали щури, змушуючи Раду з вереском відскакувати убік.

Невдовзі вони побачили поворот, який закінчувався глухою стіною. Але це не зупинило чарівників. Вони легко пройшли крізь стіну, наче там нічого не було. Побачивши з іншої сторони озброєного стражника Альбрехт взявся за рукоять меча. І тільки тоді вони впевнилися, що закляття Марлета подіяло у повній мірі. На їх появу ніяк не відреагували, тому Альбрехт прибрав руку з меча, полегшено видихнувши.

Відійшовши від сні хлопець та дівчина підняли очі на місто. Від побаченого у них перехопило подих.

- Що це таке? - одними губами прошепотіла дівчина, широко розплющивши очі.

У цьому місті не було жодної яскравої цятки. Все сіре, тьмяне. Сморід, що стояла біля стіни, супроводжував їх містом.

Місто ніби вийшло зі старого фільму. Жодної яскравої плями, переважали сірі та коричневі відтінки.  Всюди панувала бідність. Дівчина з хлопцем не знали, як сприйняли б це, якби їх пропустили відразу. Місто було схоже на в'язницю. Єдине яскраве, що впадало у вічі, це замок з дорогою позолотою на даху.

– Нам потрібно з'ясувати усе. – прошепотіла Рада. – А для цього треба знову стати видимим.

- Це небезпечно. Нас можуть упіймати. – застеріг її Альбрехт, оглядаючи вулицю та поодиноких містян, що квапливо йшли по своїх справах. - Давай обійдемо місто. А потім, якщо що, знімемо чари.

Рада погодилася. Їй не дуже хотілося надовго затримуватися в цьому непривітному місці.

Далі вулицями з'явилися більше людей. Щоб на них не натрапити Раді та Альбрехту довелося йти обережніше. Вони пройшли ще трохи. Їм дуже хотілося, щоб трапилося диво, і хтось просто проговорився, що діється у місті. Але ні. Нікого це не цікавило. Ніхто нічого не обговорював.

Зайшовши в провулок, щоб їх не помітили, чарівники припинили дію заклинання. Накинувши каптури, вони тепер з подвійною обережністю визирнули за ріг.

- Он, дивись! Може, той чоловік нам зможе допомогти! - сказала Рада, вказавши пальцем на волоцюгу, що просить милостиню.

Грошей у них із собою не було. Але вони все одно вирішили випробувати успіх.

- Вибачте. Ви можете нам допомогти? Що відбувається у місті? – нахилившись, тихо спитав Альбрехт.

Чоловік підняв на нього повний зневаги погляд, коли зрозумів, що йому подавати нічого не будуть.

- Нічого! Так і передайте графу Карбрі! – сплюнув він їм під ноги. – Завдяки йому у місті нічого не відбувається!

- А коли відчиняться ворота? – спитав Альбрехт, провівши боковим зором групу людей.

- Ніколи вони не відчиняться! Ви це дали зрозуміти ще вісім років тому! -фиркнув волоцюга, грубо вилаявшись.

Рада та Альбрехт перезирнулися. У них склалося враження, ніби їх прийняли за когось із людей графа. Ставити такі запитання посеред вулиці було небезпечно, але іншого виходу вони не придумали.

- Хіба вони взагалі не відкриваються? – Рада не вірила в це. - А як же сюди постачають продукти?

Волоцюга обвів людей у капюшонах підозрілим поглядом.

- Хто ви, і що вам від мене треба?

Альбрехт сів навпочіпки, щоб опинитися з ним на одному рівні та трохи відсунув капюшон.

- Я Альбрехт. Мене Мерлін послав, щоб підписати договір із графом Карбрі. Граф нам навіть ворота не відчинив.

- Як ви потрапили до міста? Звідси що є вихід? – чоловік витріщив на них очі, щиро не повіривши їх словам.

- Так. Недалеко звідси є таємний хід у стіні. Ми його ледве знайшли. – відповіла Рада.

- Ким би ви не були, тікайте звідси! Або це місто стане вам в'язницею! – раптом схаменувся чоловік.

- Чому? – розгубився Альбрехт.

- Бо граф Карбрі нікого не випускає з міста! Ворота востаннє відчинялися вісім років тому! Він дуже жорстокий! Подивіться, що він зробив зі мною! - Чоловік підняв плащ, у який він сидів загорнувшись, і вони побачили, що ніг у нього не було.