Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"

Чи знали про камери її коханки?

Щодо цього в Антона не було впевненості. Під час перегляду останнього відео йому здалося, що Міла, коли вкотре присідала над розпухлими губами Христини, прямувала поглядом точно в камеру. І робила це з тим виразом на обличчі, який він добре знав. Саме так вона дивилася на Антона, коли перехоплювала ініціативу в ліжку або у ванній. Коли займала позицію наїзниці або застрибувала на нього в душовій, владно стискаючи стегна.

Він ще і ще раз повертав запис до цього моменту. Зупиняв перегляд і запускав знову. Ловив перебіжну комбінацію лицевих м’язів. Згадував, порівнював і дослухався до своїх відчуттів. До реакцій тіла, тонкої магії збудження.

Й не отримував остаточних підтверджень.

Тим часом вітер за вікнами вщух, а дощова сіризна потроху злилася з хмарними присмерками. Антон вимкнув комп’ютер, сховав накопичувач і перейшов до вітальні. Там перевірив дзвінки і повідомлення в смартфоні, зручно вмостився на дивані і продовжив читати про пригоди майбутніх працівниць секс-індустрії.

Ранкове сонце витягнуло Софію з ліжка. Ранкове сонце пролізло крізь зашторені вікна, захопило вази з кольорового скла, що стояли на книжковій шафі, зробило їх свіжими та веселими. Кольоровий настрій із тих ваз передався дівчині. Наповнив її безпричинним і від того ще більш переможним відчуттям свята. Вона вирішила, що до коледжу цього дня не піде. Що не дозволить шкільним запахам і вчительським голосам вбити той кольоровий настрій.

Цього ранку кіт Альберт отримав подвійну порцію курячої печінки. Його хазяйка з’їла розкришене печиво, випила холодного чаю. Одягла найкоротшу зі своїх спідниць, довгі чорні панчохи і майже прозорий топік. Перекинула через плече акуратну сумочку з тисненої шкіри. Пройшлася середмістям, збираючи погляди. Хтиві чоловічі та злобні жіночі.

Назбиравши їх повну торбу, Софія попрямувала до міського парку, але не дійшла туди. Натомість несподівано для себе звернула на довгу, затінену деревами вулицю, що вела до «Дівінуса». Дівчина лише двічі чи тричі бачила клуб, але в її пам’ять вкарбувався фасад будівлі — поєднання радянського індустріального стилю і сучасних поверхонь з тонованого скла. У тих скляних стінах, що закривали коробчасті форми колишнього заводоуправління, денне світло тонуло, немов у воді листопадового ставу.

Фасад клубу, повна назва якого писалася як «Divinus Deus», виходив на вулицю, що відділяла патріархальну забудову від гектарів колишньої промислової зони. Та була геть закинутою. Заводські корпуси позаростали берізками та вербняком. Бетонні проїзди ще тхнули мазутом, але в дальній частині вже запанували каналізаційні аромати та пахощі багаторічного смітника. Забудовники точили зуби на цю територію, але мерія чекала на столичні інвестиції і столичні хабарі.

Від руїни клуб відокремлювали лише дротяний паркан і висаджена нерівною лінією алея тополь. Вітер ліниво ганяв поза ними сміття та хвильки дрібного пилу. Але територія «Дівінуса» мала вигляд геть іншого світу. На викладених кольоровими кахлями доріжках не було й сліду пилюки. Химерно вигнуті столики та смугасті диванчики групувались під здоровенними парасолями, спокушаючи завсідників літніх майданчиків та закохані парочки.

Літник відкрили для всіх бажаючих, проте відвідувачів там було катма. Низову публіку відлякували ціни. До самої ж будівлі, як попереджала дверна табличка, мали доступ лише власники клубних карток.

При вході там чергували ввічливі охоронці з раціями та насупленими обличчями. Відеокамери перекривали периметр, літник, автостоянку, а заразом і прилеглу частину вулиці. Софія не мала жодного знайомого, який би спромігся на клубну карту. Заклад позиціонував себе як підкреслено елітарний, недоступний для людей випадкових і незаможних.

Ніщо не порушувало тутешньої ситої розслабленості. Вітер ліниво грався окрайцями парасоль. На літнику дві жінки, одягнені як офісні старлетки, сьорбали латте. Охоронець у чорному строї супроводжував поглядом найдорожчі з тих автівок, що проїжджали вулицею.

Софія сховалася за тополею, порахувала свої грошові ресурси і після недовгих вагань рушила до смугастих диванчиків.

Вона ще не встигла як слід улаштуватись, як біля неї виникла білява офіціантка, одягнена в коротку чорну спідничку й білосніжний сюртучок. Спідничка з-під нього виглядала сантиметрів на шість і пропонувала до огляду всю розкіш довгих, ідеально засмаглих ніг. Атласні вилоги сюртучка широко розходились, відкриваючи груди офіціантки рівно настільки, щоби відвідувачі мали змогу помітити відсутність бюстгальтера. Лінії шиї підкреслював чорний оксамитовий ошийничок із круглою металевою фібулою. На ній сріблилася кучерява голова чи то античного божества, чи то барочного купідона. Офіціантка випромінювала хіть і покору.

— Чого бажаєте? — муркнула білявка, кинувши на Софію швидкий оцінюючий погляд.

— Кунілінгусу, — широко всміхнулася та.

— Чого, перепрошую? — В очах офіціантки промайнуло здивування.

Або інше, що здалося Софії здивуванням.

— Я пожартувала, — з’їхала з пропозиції донька інженера. — Принесіть, будь-ласка, американо з вершками.

— Ще чогось?

— Ні.

— Попільничку?

— Я не курю.

— Ваше замовлення прийняте. — Офіціантка відпустила клієнтці ритуальну посмішку й рушила до виносної стійки, де на неї чекала така сама довгонога білявка.

«Тут і справді жир», — оцінила Софія. Буржуй Любомир, судячи з усього, мав шалене бабло. Клуб скидався саме на те місце, з якого можна розпочати вторгнення у справжнє життя, що сяє софітами телестудій, блиском діамантів та глянцем модних журналів.

«Зрештою, чим я гірше за цю сисясту? — заповзялася Софія риторичним питанням. — Я вродливіша і стрункіша. Я молодша за неї. На молодість є цінителі. А якби, скажімо, мене, красиву та юну, так відглянцювати й одягнути, як цю блонді, що косить під Скарлетт Йоганссон, то папіки з грошима будуть навколо мене каруселі крутити».

Вона уявила собі ці каруселі й пирхнула.

А ще згадала, як Катя радила їй пофарбуватись «під платину». Подруга притискалася до неї гарячим стегном і стікала компліментами: «Зосю, у тебе обличчя як на іконах у вірменській церкві. Отакезні очиська! Якщо тобі зробити платинове каре — я сама в тебе закохаюся».

Офіціантка тим часом принесла американо з маленьким тістечком і стікерами. Поки Софія дегустувала каву, на літньому майданчику відбулися зміни. Офісні метелики розрахувалися, підправили макіяж і пурхнули до автостоянки. А під центральну парасолю прибула пара джентльменів із годинниками, що скидалися на правдиву «Швейцарію». Вони поглядали на Софію з певним — і навіть не певним, а безперечним і відвертим — зацікавленням. А та, своєю чергою, закинула ногу на ногу так, що джентльмени отримали змогу побачити стежку до її райської брами.

Софія приготувалася до знайомства, але джентльмени не поспішали. За