Читати книгу - "Твоя некохана дружина, Юлія Бонд"

Богдан

– Отже, я тобі все сказав, а ти сама вирішуй, як вчинити, – кажу в результаті, не знаючи, чим ще можна втішити Уляну.

Адже я теж у шоку, не чекав на такий поворот. І мені ніяково, що Уляна подумала, що я маю якесь відношення до брудних ігор її дядька. Так, спочатку я був втягнутий у все це лайно. Не виправдовуюсь, адже реально винен, але прес зі сторони Скорікова був нереальним, він просто не залишив мені іншого вибору.

– Гаразд, я щось придумаю, – запізно відповідає Уля.

– Дзвони мені, якщо щось. Та й взагалі… просто дзвони.

– Ем-м… – засмутивши, Уляна підіймає на мене питальний погляд.

– Я переживаю і хочу, щоби у тебе все було добре. Я не ворог тобі, Улю.

– Але й на друга ти несхожий.

– Точно, так.По іншому мене й не назвеш, – стомлено посміхаюся і незабаром беру з рук Улі свій піджак, який накинув їй на плечі, коли увійшов до альтанки.

Перед тим як виїхати, ще раз тактовно нагадую Уляні, що ми з нею в одному човні та не повинні ворогувати один з одним, а діяти спільно. І остаточне рішення, що робити з нашим вимушеним шлюбом, має ухвалити саме вона.

Дивно, але зі мною сталися якісь метаморфози. Мене більше не лякає шлюб із цією дівчиною. Якщо так сталося, що нам призначено стати батьками спільного малюка, то чому ні? У моєму житті мало що зміниться, якщо дивитися на ситуацію об'єктивно.

Дочекавшись, коли Уляна увійде до котеджу, стрибаю за кермо тачки. Сиджу на місці кілька хвилин, намагаюся все обміркувати. Але в голові занадто багато думок, вони змінюють одна одну з немислимою швидкістю, не дають можливості зачепитися за цілісну картинку і тверезо розставити все на свої місця.

Вирішивши дочекатися остаточного вердикту від Уляни й поки що не робити жодних дій, таки рушаю з місця. Дорогою додому заїжджаю до магазину крокової доступності, щоб купити пляшку міцного алкоголю – зараз це те, що мені потрібно. Навряд чи градус скрасить ту хрінь, що коїться в душі, але забутись на якийсь час – найкраще, що я можу зараз придумати.

Під'їжджаючи до будинку, помічаю біля воріт жіночий силует. Серце прискорює свій стукіт, а дихання стає жорстким. Пальці рук мимоволі стискають кермо до побіління кісточок. Найменше мені хочеться бачити цю жінку тут і саме зараз, але Міла прийшла до мене додому, стоїть під брамою, і з цим треба щось робити.

Зупинивши машину за кілька метрів від Міли, виходжу на вулицю. Світло вуличного ліхтаря висвітлює бліде, навіть болісне обличчя дівчини. Чим сильніше наближаюся до Милі, тим помітнішою стає її нервова напруга і навіть хвилювання. Вона ображена на мене і якщо вирішила прийти, значить, щось трапилося, як і завжди.

– Давно чекаєш? – одразу переходжу до справи без привітання.

Хитнувши головою, Міла поспішає кинутися в мої обійми та мені нічого не залишається іншого, як дозволити дівчині притулитися до моїх грудей.

– Ну все… все. Досить, – відступаю на один крок, помічаючи непорозуміння в улюблених очах. – Що в тебе сталося?

– У мене проблеми, – через схлип вимовляє.

– Слухаю.

– Може, додому пройдемо для початку?

Думаю кілька секунд, перш ніж відповісти. У мене теж проблеми і я впевнений куди серйозніші, ніж у Міли. Але прогнати дівчину не дозволяє сумління. Якщо я можу їй чимось допомогти, то допоможу, але це буде востаннє. Крапка!