Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"

Всю дорогу до палацу Тайлер мовчав. Глорі теж не наважувалася заговорити. Тому Поліна могла собі дозволити втупитися у вікно та вивчати столицю. Вулиці Люм'єна, так називалося це місто, при світлі дня здалися ще симпатичнішими, ніж уночі. І, звичайно, були набагато жвавіші. Містяни заклопотано поспішали у своїх справах, хто пішки, хто в екіпажах. Вуличні торговці закликали покупців. Птахи, що сильно нагадували земних горобців, зграйками перелітали туди-сюди. Цю строкату життєрадісну картину розбавляли то там то тут похмурі вершники в чорних плащах. Поля прийняла їх за служителів порядку.

Королівський палац розташовувався не в центрі столиці, а якщо так можна сказати, за межею міста. Близько півгодини карета їхала через дубовий гай, перш ніж дістатися підніжжя пагорба, на якому височіла велична споруда. Це був цілий комплекс будівель, що ярусами оперізували пагорб і чергувалися з парковими зонами. Красиво та незвичайно.

Карета підкотила не до центральної будівлі, а до однієї з тих, що розташовувалися в першому, верхньому ярусі. Мабуть, тут жили найбільш наближені до короля вельможі і, зокрема, Тайлер. Карету зустріли численні слуги, яким Тайлер відразу ж доручив подбати про Поліну та Глорі. І скажіть на милість, навіщо йому було самому супроводжувати їх до палацу?

Гостям відвели просторі суміжні кімнати і до кожної прикріпили персональну служницю. Відчувалося, що Глорі відвикла від такої уваги. Та й Поліна теж не була у захваті від надмірної опіки. Але в будь-якому випадку, Кульбабці буде тут набагато краще, ніж в занедбаному особняку. Ще б наполягти, щоб Тайлер скоріше найняв педагогів. Поліні здалося, що Глорі дуже сумує за часами, коли їх навчали наукам.

Поля планувала оглянути свої апартаменти, трохи освоїтися на новому місці, познайомитися зі слугами, а потім розробити план дій. Але її задумам не судилося здійснитися. Не встигла вона навіть перепочити і роззирнутися у відведеній їй кімнаті, як до неї зайшов Тайлер.

— Його Величність виявив бажання негайно надати вам аудієнцію.

У Поліни холодок пробіг по спині. Навіщо вона знадобилася королю? Авжеж не для світської розмови про погоду. Жодного сумніву не було, що монарх по горло завантажений важливими державними справами і якщо вирішив приділити їй час, на те була вагома причина. І, здається, Поліна здогадувалася яка — її нічні пригоди зі скринькою, схоже, все ж таки були помічені. Їй здавалося, що вона встигла опустити кришку до того, як потрапила в поле зору короля, але ймовірно, Поля помиляється.

— Елайзо, слідуйте за мною, — голос Тайлера вирвав з думок.

Поліна йшла за ним, як сомнамбула. Тіло рухалося саме собою, а в голові вирували думки. Що ж робити? Напевно, її можуть прийняти за шпигунку, адже зі сторони це виглядало, як спроба підслухати розмову короля. Страшно подумати, яке покарання передбачено тут за держзраду. Що сказати Його Величності? Відбрехатися? Піти в глуху оборону? Мовляв, не знаю, про що ви. Мене там не було і бути не могло. А як він доведе? Не піймавши, не кажи «злодій». Ні, в цьому немає сенсу. Це ж король. Він і доводити нічого не буде. Накаже відрубати голову — та і все.

Тоді, може, краще зізнатися? Розповісти про скриньку. Мовляв, думала, що це звичайна дрібничка, а вона візьми та й викинь фортель. Але чи повірять Поліні?

Нескінченна низка коридорів закінчилася, і Поля опинилася біля масивних дубових дверей. За весь час прогулянки палацовими лабіринтами Тайлер жодного разу не вивів Поліну на відкрите повітря. Загалом, вона так і підозрювала, що всі будівлі палацового комплексу з'єднані між собою критими переходами.

— Тут на вас чекають, — Тайлер жестом показав, щоб Поля заходила.

Ось там за дверима кабінет короля? Може, втекти, поки не пізно? Ні, ще одна дурна думка. Куди тікати у незнайомому світі? Поліну спіймають, не встигне вона й кроку ступити.

Тайлера дратувало, що Поля зволікає. Він сам відчинив двері. Поліні нічого не залишалося, як переступити поріг.

Невелика кімната мало була схожа на кабінет Його Величності — обстановка приємна оку, але до королівської розкоші далеко. За письмовим столом сидів маленький лисуватий чоловік. Він відірвався від паперів і глянув на Поліну.

— Пані Елайза, наречена пана Тайлера? Я Ферміль, секретар Його величності. Вам призначено аудієнцію.

Його голос звучав цілком доброзичливо, з ноткою поблажливості. Так розмовляють з молодими наївними дівчатами, але не зі шпигунками-злочинцями. У Поліни відлягло від серця. І нащо нагнала на себе страху? Може, король всього-на-всього хоче поближче познайомитися з нареченою свого Радника.

— Підійдіть сюди, — Ферміль зняв накидку зі сферичного предмета, що стояв у нього на столі. Нічого особливого — на вигляд гладко відполірований кристал молочного кольору з легким перламутровим переливом. — При вас є зброя, зілля, артефакти, здатні завдавати шкоди?

— Ні, — трохи здивувалася Поліна.

— Я розумію, що такі питання вас дивують, — поблажливо посміхнувся Ферміль, — але така процедура. Усі удостоєні аудієнції Його Величності повинні пройти перевірку. Я повинен запитати. Ви маєте магію, здатну завдавати шкоди?

— Ні.

— Добре. Прикладіть праву долоню до сфери Гольца.

Поліна здогадалася, що сферою Гольца Ферміль називав перламутровий предмет на столі. Мабуть, це щось подібне до магічного детектора брехні. Якщо людина сказала неправду, то сфера якось відреагує — засвітиться там чи заіскрить. Поліна підняла руку, щоб виконати розпорядження секретаря.

— Спочатку зніміть рукавичку, — зупинив її Ферміль.

Зняти рукавичку?!! Вдруге за останню годину Полю пробив холодний піт. Вона не може зняти рукавичку. У неї на пальці немає обручки. Волосся на потилиці стало дибки. Що ж робити?