Читати книгу - "Безхатько в подарунок, Селена Рейні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Павло не пам’ятав, коли востаннє йому було так затишно. У цій простенькій сільській хатинці ніби все спонукало до неквапливого, тихого перепочинку. За вікном сипав дрібний сніг. У грубці тріщали дрова, які він підкинув годину тому. Він вже одягнувся, розчистив сніг, накачав води, набрав дров у порожні відра. А тепер лежав на пухкій, пір’яній перині та дивився на білосніжні балки під стелею. Чув, як за стіною метушиться Христина. І з нетерпінням чекав, коли вона вийде зі своєї кімнати.
Коли дівчина обережно прочинила двері, Павло відразу зірвався з ліжка.
– Доброго ранку! – бадьоро мовив.
– Привіт, – відповіла, на ходу заплітаючи косу. – Я тільки вмиюся і відразу візьмуся за приготування сніданку.
– Я тут подумав… Не справедливо, що лише ти готуєш. Я теж на щось годжуся. Може ти попрацюй, а я нас нагодую? Нічого екстравагантного не обіцяю. Але звичайну картоплю посмажити зможу.
– Ти впевнений? – запитала з усмішкою.
– Так. Мені й без того соромно, що я відриваю тебе від роботи.
– Тоді добре. Ходімо, я розпалю грубку та розповім що де лежить.
У кухні Христина показала, де стоїть відро з картоплею, цибуля та олія. Павло взявся до овочів, а дівчина поралася біля грубки.
– Картоплі мало, – попередив Христину через кілька хвилин.
– Хмм…, – вражено мовила, оглядаючи його роботу.
– Що? – не зрозумів її реакції.
Він подивився у миску, де лежала дрібна, як волоський горіх, увібрана картопелька.
– Ти зрізаєш забагато шкірки…
– Наскільки забагато?
– Настільки, що лушпиння, яке залишається після тебе, можна ще раз почистити, – засміялася.
– У мене не багато практики у цій справі…, – з соромом зізнався. – Якщо я...
– Все гаразд, – лагідно мовила йому. – Зрештою, ти ж робиш все правильно. Зараз піду у комору і принесу тобі ще відро бульби. Чи краще два, аби нам точно на сніданок на двох вистачило, – пожартувала.
– Я сам, – підвівся. – І обіцяю надалі бути ощадливішим.
– Та вбирай, як вийде. Чого-чого, а картоплі у нас вистачає. До того ж з твоїм підходом, нам і гній не доведеться купувати. Свого перегною вистачить, аби весь город удобрити, – і далі підколювала.
– Я б може й образився, якби розумів про що ти говориш, – сміявся.
– Будеш у коморі, то візьми щось до картоплі. Салат, огірки чи помідори…
– Візьму. Іди працювати.
– Іду, – весело відповіла.
Вийшла з кухні у кімнату, а Павло за нею. Христина запитально звела брову.
– Я по Мурзу, – пояснив.
Дівчина знову захихотіла.
– Якщо щось знадобиться, то гукай, – додала.
– Я впораюся, – запевнив та взяв на руки кішку.
Мурза цього разу не надто зраділа тому, що її потурбували. Павло повернувся на кухню. Схопив відро та свічку і в комору. Там випустив Мурзу, яка сіла під дверима і незадоволено била сірим хвостиком об підлогу.
З того, що він побачив на поличках, йому найбільше захотілося біленьких грибів у банці.
– У слоїку, – сміючись поправив себе.
А ще він взяв баночку з червоним варенням. Що ще там було, кунжут чи насіння чіа, він не зрозумів, але вирішив, що спробує. Повернувся у кухню. Налив олії у сковорідку. Поставив її на вогонь. Кинув картопельку. А тоді був змушений визнати, що смажити картоплю на грубі не так просто, як він собі уявляв.
Христина вишила лише один елемент, як з кухні долинув знервований голос Павла:
– Христино, а як тут вогонь зменшити?
Почувши це, дівчина засміялася. Відклала вишивку та пішла на допомогу. А коли зайшла в кухню, її накрила нова хвиля реготу. Павло стояв зі сковорідкою в одній руці та з лопаткою в іншій, а з кружка на грубі валив вогонь.
– Я не встигаю перевертати картоплю! – збентежено мовив.
– Потрібно просто додати ще один кружок. Ось, – потягнула його коцюбкою.
– Я справжній телепень!
– Припини! Думаєш я відразу розберуся з навороченою плитою? – взяла з його рук пательню і поставила її на вогонь. – О, а картопелька майже готова.
– Пф…, – невдоволено зітхнув, – добре, що не підгоріла. Я так інтенсивно її помішував, що навіть біцепси підкачав. Подивись!
Мимоволі Христина глянула на сильні руки Павла. І відвела очі, перш ніж він спіймав її погляд.
Тим часом чоловік виклав гриби на тарілку. Придивився до другої банки.
– Якесь це варення дуже підозріле, – прокоментував.
– Це не варення, а салат з баклажанів.
– Справді? Смачний?
– Покуштуй.
З цікавістю він зачерпнув червоно-чорну масу ложкою і поклав у рот.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безхатько в подарунок, Селена Рейні», після закриття браузера.