Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

– Я не розумію, – спантеличено прошепотіла я.

– Що саме, Ельвіра? Чому я тобі допомагаю? 

– І це теж. 

– Все дуже прозаїчно. Я теж володію декількома різними видами магічних струменів. Але мені ніхто не допоміг свого часу, тому довелося довго мучитись в освоєнні різних тяжінь. Так буває дуже рідко, щоб тяжіння були однакової сили й однаково доступні. Зазвичай, такі як ми обираємо сильніший магніт… 

– Але ж у мене вони не однакові за силою, – уточнила я, бо подумала що він можливо не так мене зрозумів. 

– Я знаю. Так було раніше. Зараз ти розвинула на нормальний рівень тяжіння до трав'яних струменів, а от бойова магія, яку ти присипала багато років, знаходиться зараз на, хоч і не стабільному, але все-таки ще поки початковому рівні. Ми спробуємо їх вирівняти. Тоді тобі не доведеться часто користуватись бойовими струменями. Ти ж цього прагнула, Ельвіра? 

– Майже. 

– От і добре. Думаю, ти погодишся на мою пропозицію. Вибору в тебе все одно не багато. Або я виключаю тебе з факультету травників і повноцінно перевожу на бойовий, з усіма відповідними наслідками. 

– Я спробую перший варіант, – ледве промовила, ніяковіючи від його, якогось дуже прискіпливого, погляду. Чи то мені так здалося? 

    Покидала кабінет у ще більшому сум'ятті, ніж туди заходила. Який він дивний, цей наш ректор. Щось таке запропонував, що я навіть не дуже добре уявляю як можна реалізувати в нашій академії. І взагалі, я думала він сварити мене буде чи може навіть вижене. 

   А ректор ще й на прощання додав, що розклад новий мені завтра до кімнати принесуть. З чого б така зацікавленість у долі пересічної учениці. 

 До кімнати добиралася перебіжками, щоб ненароком не наштовхнутись на когось знайомого, бо якщо гульку якось вийшло закрутити, то маскування обличчя зробити було нічим. 

   І вже тільки коли я зачинила за собою двері та полегшено видихнула, то усвідомила, що мені тепер не має потреби маскуватись. Нічого не вийшло з мого задуму. Тепер можна бути просто собою, бо гірше вже не може бути. Хотілося розплакатись, але я стрималась і, поки дівчат не було, побігла у ванну кімнату. 

     А от уже під гарячим душем дала волю сльозам. Та ось що дивно. Я плакала тільки за втраченою можливістю тихого життя, а от коли починала згадувати події тієї ночі, то плакати не хотілося зовсім, а навіть навпаки (треба хоч собі зізнатись) хотілось посміхатись. 

     Цей блондин Герман… З одного боку я злилася на нього, але з іншого він і справді міг вчинити набагато жахливіше зі мною. За дверима почулися дівочі голоси і я швиденько закінчила митись. Треба все дізнатись у дівчат. От кому я ніколи не пробачу, так це Ліму. Бридкий негідник. Як я могла так помилитись у ньому. 

    Коли я вийшла з ванної, то просто не повірила своїм очам. Сусідки весело сміялись і були мало схожі на жертв насилля чи ще щось у цьому роді.

– О! Еля, ти тут? Не поїхала до своїх додому ще? – запитала здивовано Віккі, бо в неділю я зазвичай їздила до дому. 

– Цей раз залишилась. 

– А куди ти вчора зникла? – підозріло примружила очі Міла. 

– Та взагалі то добре, що ти не зайшла за нами, – зі сміхом додала Віккі. 

– Трохи затрималась, а потім мене не впустили, – поки не змогла зізнатись їм я. 

– Дуже добре, що не пустили, – замахала знову Віккі.

– Дівчата, я все знаю. Про Ліма і про те, що він вам влаштував пастку. Від мене приховувати це не треба, – дуже серйозно звернулася до них, вважаючи, що можливо у них поки шоковий стан, тому вони ще не усвідомили що саме сталося. 

– Ти зараз свідомість не втратиш? Чого зблідла так? – стурбовано запитала Міла. 

– Твій Лім це просто кадр, але мені навіть трохи шкода його тепер, – загадково посміхнулася Віккі дивлячись на подругу і вони знову засміялися. 

– Ви поясните у чому справа чи мені треба його допитувати. 

– Ой, мишенятко. Ми звісно пояснимо, не питання. Тільки боюсь ти взагалі перестанеш нас розуміти, – важко зітхнула Міла та присіла на своє ліжко, а я сіла навпроти неї, на ліжко Віккі. 

– Я все зрозумію. Ви в цьому не винні… – почала було я, але вони знову перебили мене сміхом. 

– Та не хвилюйся ти так. Там більше твого недоманіяка треба жаліти. Бідолашний, залишився ні з чим і мусив допомагати собі сам. 

– Нічого не розумію, – чесно зізналася я. 

– Ти знаєш як діє Туман? – запитала Міла. 

– Так, – коротко відповіла їй. 

– Так от, головна ж його дія це зваблення і твій Лім зробив велику помилку, обравши нас обох жертвами, – пояснювала Міла 

– Як би у кімнаті була одна з нас і він, то все пішло б по його плану. Було б не дуже приємно, але не так трагічно, як ти собі це там малюєш своїм цнотливим мозком, – продовжила Віккі. – Та він не подумав, що може залишитись за бортом, бо ми оберемо краще одна одну, ніж такого як він. 

– То ви що, ееем… Хочете сказати що…

– Ми не підпускали його до себе, насолоджуючись, так би мовити, суто жіночою кампанією.