Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

— І як же буду жити без твого улюбленого кольору, коли наш договір закінчиться? — тихо буркнув Гордій.

Я почула якийсь шум на вулиці. Схоже, дідусь Гордія уже приїхав. Хлопець підвівся з дивана, підійшов до мене та поклав свою руку на мою талію, притягуючи ближче до себе. Я ледь напружилася від такої близькості, але ж це просто гра.

— Усміхайся, Полінко! — сказав він, дивлячись на мене зверху вниз.

— Так? — спитала я, подарувавши йому свою найкращу усмішку.

— Трохи переграєш, сонце. Менше пафосу й більше щирості.

— Ти постійно прискіпуєшся, — буркнула я та закотила очі. — А що ми скажемо йому, коли він спитає, як ми познайомилися?

— Щось придумаємо, — тихо мовив Гордій і повів мене до дверей. — Ти головне зайвий раз рота не розтуляй.

— І чому це?

— Бо тобі інколи важко контролювати свої розмови.

— Можу посперечатися, що я з легкістю сподобаюся твоєму дідусю. Може, він навіть на мене перепише свій спадок?

— Це хіба у твоїх нездійснених мріях, Поліно, — сказав Гордій та сильніше стиснув своєю рукою мою талію. Я ж відчула, що мені чомусь стало важче дихати. — І не забувай, що ми дуже сильно кохаємо одне одного, люба.

— Хіба таке можна забути, любий?