Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

– Розтанути ні, а от почати заїкатися – так! – примружившись від сонечка, посміхаюсь. – Ти чого підкрадаєшся?

– Я навіть і не думав підкрадатись, це ти напевно вже заснула, судячи з гучного храпу, що лунав, – намагається жартувати красунчик, засунувши руки у кишені куртки.

– Повір, ти ще не чув, як я хропу, розлючений ведмідь це дитячі пустощі, порівняно з моїм хропінням.

 – Знатиму на майбутнє, – промовляє зі смішком і простягає мені руку. – Чи готова стати на лижі… ведмідь?

В якому такому майбутньому, він збирається почути моє хропіння? Моя шалена уява вже почала підкидати картинки цього самого майбутнього і мені, чомусь стало трохи соромно від цих картинок. Хлопець лише запросив на лижах покататися, а я вже включила фантазійний режим.

– Завжди готова, – бадьоро відповідаю і підводжусь з крісла хапаючись за його простягнуту руку.

Викидаю порожній стаканчик від кави у сміття, відпускаю його руку і прямую до автівки, яку він залишив при в'їзді.

Не почувши поруч шурхоту кроків, обертаюсь, щоб подивитись, куди це він зник. Слава все ще продовжує стояти на своєму місці, не зрушивши, ні на крок і хитро посміхається.

– "Чого стоїмо, кого чекаємо?" – кажу, згадавши фразу зі старої реклами страхової компанії.

– От тільки не кажи, що мама не вчила тебе вітатись? – бурмоче, показуючи пальцем на свою щоку.

Взагалі то, це він підійшов до мене, а отже він і повинен був привітатися першим. Звичайно що, в голос я цього не кажу, а повертаюсь до нього, встаю навшпиньки та цілую в щоку. Мої очі заплющуються автоматично, від близькості, від аромату, від дотику до легкої щетини та від таких нових та дивних відчуттів. Відходжу на крок і перервавши гіпноз, додаю з усмішкою:

 – Доброго ранку, Славочко! Чи добре тобі спалось?

 – Доброго ранку, Рижик. Дякую, спав як убитий, – белькоче ця хитра морда, закидає руку мені на плече та цілує у скроню.

Коли спорядження було підібрано і відрегульоване під мої параметри, Слава дає мені в руки шолом.

– Мені не потрібен шолом, я ж не якийсь там екстремал, щоб ганяти на швидкості. Я навіть не впевнена, що взагалі згадаю, як стояти на лижах.

– Може, ти й не екстремал, але їх тут і без тебе вистачає. Добре, якщо тільки голова твоя постраждає, але якщо постраждає твій помпон на шапці, я цього не переживу, – б'є долонею по хутряній кулі, як по м'ячу, а потім і зовсім знімає шапку з моєї голови.

Через декілька секунд, натягує мені на голову шапку з емблемою курорту, затягує застібку на шоломі та цілує мене в ніс. 

– Ось тепер – готова! 

Як так можна, така дрібниця, а в мене вже каша в животі від його уваги та грайливої ​​ніжності. Спочатку придумане привітання у вигляді поцілунку в щоку, потім поцілунок у скроню, і ось зараз у ніс, і все так легко, наче так і має бути.

Оглядаю себе з голови до ніг. Точно готова! Ось тільки залишилося дійти до витягу, а в таких важких черевиках, зробити це, ох як не просто.

Як виявилось, на мене вже чекає інструктор, з яким Слава домовився заздалегідь. Хлопець стоїть до нас спиною в компанії інших інструкторів, але я його впізнала по комбінезону. Саме його я бачила в той день коли приїжджала сюди вперше. Розшукуючи кав'ярню, я роздивлялась навкруги, оцінюючи витяги та умови для катання на лижах. Саме тоді я і побачила його, правда здалеку, але його швидкість та майстерність привернули мою увагу. Я спостерігала за його спуском, аж доки він знову не звернув на витяг. Він крутий, а це означає, що зараз я буду ганьбитись на кожному кроці.

 – Андрюха, привіт! – хлопець обертається на голос, і по-дружньому вітається зі Славою, постукуючи його по плечу.

А я "зависаю".