Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Виявляється, коли тебе цілують несподівано й без дозволу, неприємно буває не завжди. А ще запах перегару при цьому зовсім не обов’язковий. Шкода, що за останні пів року я вже й забула, що так буває. Солодко, смачно, яскраво та чуттєво. Я навіть забуваю про те, що секунду тому збиралася обуритися і вліпити нахабному постояльцю ляпас.

Я надто швидко втрачаю контроль над ситуацією. Секунда — і внизу живота спалахує справжня пожежа, а все тіло охоплює вогнем. Я встигла забути, як швидко я збуджуюсь, коли поряд виявляється відповідний партнер. Донедавна ним був чоловік, але тепер я відчуваю до Слави лише огиду та злість. Ненавиджу його через те, що він із нами зробив. Ненавиджу за те, що тепер не можу відштовхнути надто нахабного, егоїстичного та самовпевненого Вадима.

Його язик наполегливо проштовхується в мій рот, а руки хаотично блукають тілом. Великі долоні гладять спину, стегна, спускаються до сідниць. Збуджена й позбавлена справжньої чоловічої ласки, я йому відповідаю. З жаром цілую ледь знайомого чоловіка у відповідь.

Не питаючи дозволу, Вадим залазить під кофту й торкається вже оголеної шкіри. Я видаю несподіваний для себе стогін і різко розплющую очі. До мене, нарешті, доходить, де і з ким я перебуваю і чим ризикую, коли не лише дозволяю себе цілувати, а ще й відповідаю.

— Господи, ні! — штовхаю Вадима в груди.

Він розриває наш контакт. Усувається і дивиться так, що мене охоплює друга хвиля збудження. Вона, як цунамі, прокочується всім тілом. Фокусуюсь на своїх долонях, якими упираюся в його груди, й усвідомлюю, що хочу стиснути в них його сорочку й потягнути на себе. Я на якісь миті навіть уявляю, як його губи знову накриють мої, а потім остаточно опановую себе й відвертаюся, коли Вадим намагається знову мене поцілувати.

— Ти мене хочеш, — не питає, а нахабно заявляє.

— Ні.

— Хочеш, — усміхається.

— Це природна реакція організму, — знизую плечима.

Штовхаю Вадима ще раз, і він нарешті мене відпускає. Тільки дивитися своїм темним збудженим поглядом не припиняє. А ще з його обличчя не сходить самовдоволена усмішка.

— Якщо вам не потрібно прибирати номер, я піду. Крім вашого віп-номера, на мені ще кілька, — безбожно брешу, тому що привела до ладу все, що мені сказали.

— Іди, Таю, — видає весело. — Ще побачимось.

Намагаюся не думати про те, що означають його останні слова.

— Я сьогодні не можу залишитися на ніч, — попереджаю, хоч знаю, що якщо він попросить, іншого виходу в мене не буде.

— Добре, Таю. До завтра.

До завтра? Це означає, що сьогодні він більше не турбуватиме мене? Не викликатиме до себе з вигаданих причин?

— До завтра, — прощаюся з ним і, щойно виходжу з номера, видихаю.

Сподіваюся на невеликий перепочинок, але тільки-но спускаюся на рецепцію, Мар’яна знаходить для мене завдання. Відправляє у двадцять третій номер, звідки щойно зателефонували й попросили забрати розбиту випадково пляшку вина. Сумніваюсь, що пара, яка туди заселилася, справді зробила це випадково. Я коли прибирала на другому поверсі, чула, як голосно вони сваряться. Залишається тільки уявляти масштаб трагедії й звідки доведеться витирати вино: зі стіни або пухнастого килима.

Коли приходжу, усе виявляється ще гіршим. Дівчина, зважаючи на все, зачинилася у ванній, а ось її супутник, щойно пропускає мене в номер, розвалюється в кріслі й дивиться. Чекає, коли я почну прибирання. Кілька миттєвостей я дивлюся на величезну рожево-сіру пляму на стіні й розумію, що таке я не відітру, навіть якщо дуже постараюсь.

— Вибачте, — кажу постояльцю. — Вам доведеться сплатити збитки, бо я не зможу це відмити.

Коли чоловік перегороджує мені шлях до виходу, усвідомлюю, якої помилки припустилася, коли зайшла вглиб номера. Варто було зупинитись із самого початку.

— Те, що ваші стіни не вкриті спеціальним розчином — не моя проблема, — заявляє, хмикаючи. — Я нічого не платитиму, тож три давай.

— Боюся, це вирішувати не мені. Я покличу адміністратора, і ви все владнаєте, — збираюся обійти його і вийти геть із номера, але чоловік не дозволяє. Щойно я крокую праворуч — він теж робить крок. — Можна я вийду?

— Не можна, — хмикає. — Я сказав терти. Я заплачу кілька баксів, окей?

Як пояснити чоловіку, що тут звичайна прибиральниця не допоможе, коли він заздалегідь налаштований на конфлікт?

— Добре, — киваю. — Але мені треба взяти розчин спеціальний.

— Ну от, — посміхається, хоч його надмірна агресивність нікуди не зникає. — Так би й одразу.

Я швидко залишаю номер і тікаю до Ірини, повідомляю про проблеми з постояльцями із двадцять третього номера. Підіймаємось на другий поверх уже разом з охороною. Довгими й переконливими розмовами в Ірини виходить привести чоловіка до тями, а мені абияк вдається стерти пляму. Вона, звісно, залишиться, тож доведеться перефарбовувати стіну й за цю шкоду він повинен буде заплатити.

— Ми тут ще на чотири дні, після виселення заплатимо.

— Добре, — погоджується адміністраторка.

З номера ми виходимо разом. І те, яким поглядом мене пропалює постоялець, мені зовсім не подобається. Якимось злим і недобрим, ніби це я вивела його із себе і він через мене розбив пляшку. Хоча я чомусь впевнена, що якби це я вивела його із себе, так би воно й було, тільки ось пляшку він розбив би об мою голову, а не об стіну.