Читати книгу - "Метелик"

– Це бабло для фараона. Я нічого не хочу для себе. Ми ж друзі, так?

Наступного дня Деґа, Фернандес і я опиняємось у величезній лікарняній камері. Деґа забрали серед ночі. Санітаром у палаті є тридцятип’ятирічний чоловік на ім’я Шаталь. Він отримав від Сьєрри інструкції щодо нас трьох. Коли прийде лікар, він покаже йому результати аналізу на амеби, де я буду переповнений дизентерійними амебами. За десять хвилин до його візиту він підпалить дрібку сірки й дасть Деґа подихати газом, накинувши на голову рушник. У Фернандеса роздуло щоку: він уколов шкіру щоки зсередини й з годину дихав дуже глибоко. І робив це так старанно, що набряк майже закрив його око. Камера розміщена на другому поверсі будівлі, тут близько сімдесяти хворих, багато хто лежить з дизентерією. Запитую в санітара, де Жуло. Він відповідає:

– У будівлі навпроти. Хочеш йому щось переказати?

– Так. Скажіть йому, що Метелик і Деґа тут, нехай підійде до вікна.

Санітар входить і виходить із приміщення, коли йому заманеться. Для цього йому треба стукнути у двері, які відчиняє араб. Це вертухай – каторжник, який допомагає наглядачам. Праворуч і ліворуч від дверей з рушницями на колінах сидять на стільцях три наглядачі. Решітками на вікнах служать залізничні рейки, і я запитую себе, як їх можна перепиляти. Умощуюся коло вікна.

Між нашою будівлею й будівлею, у якій перебуває Жуло, садочок, у якому повно гарних квітів. У вікні з’являється Жуло, у руці дощечка з написом «БРАВО». За годину санітар приносить листа від Жуло. Він пише: «Я намагаюся перейти у твою кімнату. Якщо не вдасться, спробуйте перебратись у мою. Отже, вас інтерновано? Не втрачайте мужності, ми їх зробимо». Нас дуже зблизив інцидент у центральній в’язниці в Больє, де ми багато перетерпіли разом. Жуло майстерно орудував палицею, тому його прозвали людиною з довбнею. Він посеред дня під’їжджав до ювелірної крамниці якраз тоді, як на вітрині в коробочках були виставлені найгарніші прикраси. Авто, за кермом якого сиділа інша людина, зупинялося, не заглушуючи двигуна. Жуло швидко виходив з машини з величезною довбнею в руках, сильним ударом розбивав вітрину, згрібав якнайбільше коробочок і повертався в авто, яке зривалося на повній швидкості. Після успішних нападів у Ліоні, Анде, Турі й Гаврі він о третій пополудні напав на велику ювелірну крамницю в Парижі, де набрав коштовностей десь на мільйон франків. Він ніколи не розповідав, чому і як його вирахували. Був засуджений на двадцять років, через чотири роки втік. Заарештували його знову, як розповідав, уже в Парижі: він шукав скупника краденого, щоб помститися, бо той не передав його сестрі великої суми, яку заборгував. Скупник помітив його на вулиці, на якій мешкав, і виказав поліції. Жуло схопили, на каторгу його привезли разом з нами.

Минає тиждень, як ми в лікарні. Учора я віддав Шаталю двісті франків, це тижнева плата за наше перебування в лікарні за двох. Щоб нас поважали, ми ділимося тютюном з тими, у кого його немає. Один шістдесятирічний марселець-каторжник на ім’я Карора здружився з Деґа. Він його порадник. І кілька разів на день повторює, що, якщо він має багато грошей і якщо про це дізнаються в селі (про гучні справи тут дізнаються з французьких газет), йому краще не втікати, бо звільнені його вб’ють, щоб забрати патрон. Престарілий Деґа ділиться зі мною розмовами зі старим Каророю. Я марно намагаюся довести Деґа, що старий, цілком певно, невдаха, оскільки сидить тут двадцять років; він мене не слухає. Розповіді старого дуже впливають на Деґа, і мені дедалі важче підтримувати його віру в себе і в мене.

Я передаю Сьєррі записку з проханням прислати до мене Ґалґані. Це виявилося нескладно. Наступного дня Ґалґані вже в лікарні, але в приміщенні без ґрат. Як передати йому патрон? Я кажу Шаталю, що мені вкрай необхідно поговорити з Ґалґані, і даю зрозуміти, що йдеться про підготовку втечі. Він каже, що може привести його на п’ять хвилин точно опівдні. У момент зміни охорони він заведе його на веранду, щоб поговорити зі мною крізь вікно, зовсім без платні. Опівдні Ґалґані стоїть коло вікна, я віддаю патрон просто йому в руки. Він стоїть переді мною й плаче. Двома днями пізніше я отримую від нього журнал з п’ятьма банкнотами по тисячі франків та одним словом: «Дякую».

Шаталь, який віддавав мені журнал, бачив гроші. Він нічого не каже, але я хочу чимось йому віддячити. Він відмовляється. Я йому кажу:

– Ми хочемо звідси забиратися. Хочеш піти з нами?

– Ні, Метелику, я вже маю домовленість і пробуватиму втекти тільки через п’ять місяців, коли звільниться мій компаньйон. Утечу буде краще організовано, і так буде певніше. Оскільки ти інтернований, то я розумію, чому ти квапишся, але звідси з такими решітками вибратися дуже складно. На мою допомогу не розраховуй, я не хочу ризикувати своїм місцем. Я спокійно чекатиму тут свого друга.

– Усе гаразд, Шаталю. У житті треба бути щирим, більше я про це не говоритиму.

– Однак, – додає він, – я можу передавати записки й виконувати доручення.

– Дякую, Шаталю.

Уночі ми чули автоматні черги. На ранок довідалися, що втік чоловік з довбнею. Нехай Бог йому допоможе, він був хорошим другом. Очевидно, трапилася нагода й він нею скористався. Тим краще для нього.

П’ятнадцятьма роками пізніше, у 1948-му, я опинився на Гаїті, куди в товаристві венесуельського мільйонера приїхав вести переговори з президентом «Казино» з проводу контракту для проведення ігор. Одного вечора, коли ми виходили з кабаре, де пили шампанське, одна з дівчат, які були з нами, чорна, як вуглина, але вихована в традиціях провінційної французької родини, каже:

– Моя бабуся, яка є жрицею вуду, живе зі старим французом. Він утік з Каєнни, двадцять років живе з нею й весь час п’є, його звати Жуль Марто.

Марто, тобто Довбня! Я одразу тверезію.

– Негайно вези мене до своєї бабусі, Зайченя.

Вона наказує щось місцевою говіркою водієві таксі, яке мчить дуже швидко. Ми минаємо яскраво освітлений нічний бар: «Стоп!» Я заходжу в бар, щоб купити пляшку «Перно», дві – шампанського й дві – місцевого рому. «Поїхали». І ось ми на березі моря перед симпатичним білим будиночком під червоною черепицею. Морські хвилі майже накочуються на поріг. Дівчина стукає й стукає, у дверях з’являється зовсім сива висока темношкіра жінка. На ній довга, до п’ят сорочка. Обидві жінки розмовляють місцевою говіркою, тоді старша каже: