Читати книгу - "Метелик"

ведуть до трапа. Колона трішки затримується; коли перші ступають на трап, я притримую мішок Жуло на своєму плечі; маючи обидві руки вільними, він натягує шкіру на коліні і, встромивши ніж, одним рухом розсікає тіло на сім-вісім сантиметрів. Передає ніж мені й сам тримає свій мішок. Коли ж ми ступаємо на трап, він падає й котиться вниз. Його піднімають і, побачивши рану, кличуть санітарів з ношами. Сценарій вдався, як він і планував: двоє чоловіків відносять його на ношах у лікарню.

Розмаїта юрба з цікавістю нас роздивляється. Чорні, мулати, індійці, китайці, відпадки білих (очевидно, білі звільнені каторжани) оглядають кожного, хто ступає на суходіл і шикується в колону. З іншого боку – наглядачі, добре вбрані цивільні, жінки в літніх туалетах, дітлахи, усі з колоніальними касками на головах. Вони також роздивляються новоприбулих. Коли нас набирається зо дві сотні, конвой рушає з місця. Ідемо хвилин десять і опиняємося перед дуже високою брамою з товстих брусів, на якій напис: «В’язниця Сент-Лоран-дю-Мароні. Вміщує 3000 осіб». Брама розчиняється, і ми заходимо шеренгами по десять. «Раз-два, раз-два, кроком руш!» За нашим прибуттям спостерігають численні каторжники. Вони повилазили на вікна чи на великі камені, щоб краще бачити.

Коли ми опиняємося посеред двору, лунає крик:

– Стій! Мішки на землю. Роздайте їм капелюхи!

Кожному видають солом’яний капелюх, що вкрай потрібно: двоє чи троє вже зазнали сонячного удару. Ми з Деґа обмінюємося поглядом, бо наглядач із шевронами взяв у руки список. Пригадується те, що казав Жуло. Вони викликають Ґітту:

– Тут!

Він іде в супроводі двох наглядачів. Сузіні – те саме, Ґірасоль – та ж мулька.

– Жуль Піньяр!

– Жуль Піньяр (це Жуло) поранився, його відправили в лікарню.

– Гаразд.

Це ті, кого інтернують на острови, наглядач продовжує:

– Слухайте уважно. Кожен, кого я назву на ім’я, виходить із шеренги з мішком на плечі і йде шикуватися перед отим жовтим бараком № 1.

Такий-то тут тощо. Ми з Деґа й Карр’є опиняємось у шеренгах перед бараком. Двері розчиняються, і ми заходимо в прямокутне приміщення завдовжки близько двадцяти метрів. Посередині – прохід завширшки два метри; праворуч і ліворуч – сталеві прути, що тягнуться з одного кінця приміщення в інший. Між прутами й стіною натягнуті смуги цупкої тканини, які служать ліжками-гамаками, на кожному по покривалу. Кожен вибирає собі місце. Я, Деґа, П’єрро-придурок, Санторі й Ґранде розмістилися поруч один з одним, одразу формуються групи. Я проходжу в глибину приміщення: праворуч – душові, ліворуч – туалети, вода відсутня. Притулившись до прутів на вікнах, ми спостерігаємо за поділом інших прибулих. Ми – Луї Деґа, П’єрро-придурок і я – сяємо від радості: нас не інтернують, адже ми в загальному бараку. Інакше нас розвели б по камерах, як пояснював Жуло. Усі задоволені аж до моменту, коли о п’ятій вечора, коли все закінчено, Ґранде зауважує:

– Дивно, у цьому конвої не назвали жодного інтернованого. Дуже дивно. Тим краще.

Ґранде відомий тим, що обікрав сейф в одному поліцейському відділку, над чим сміялась уся Франція.

У тропіках немає ні сутінків, ні світанку. Зміна дня й ночі відбувається раптово, в одну й ту саму годину впродовж усього року. Ніч западає несподівано о шостій тридцять вечора. О шостій тридцять два старі каторжники приносять гасові лампи, які підвішують на гаках попід стелею і які дають дуже мало світла. Три четвертих приміщення залишається в цілковитій темряві. О дев’ятій усі вже сплять, адже після того, як спричинене приїздом збудження затихло, чамрієш від спеки. Жодного повіву повітря, усі роздягаються до трусів. Я лежу між Деґа і П’єрро-придурком, ми трохи шепочемось і засинаємо.

Наступного ранку труба звучить, коли ще темно. Усі встають, умиваються й одягаються. Нам дають каву й шматок хліба. До стіни прикріплено полицю, де можна покласти хліб, торбу та решту речей. О дев’ятій заходять два наглядачі й один молодий каторжник, одягнений у білий одяг без смуг. Обидва фараони – корсиканці й розмовляють корсиканською з каторжниками-земляками. Санітар тимчасом прогулюється приміщенням. Порівнявшись зі мною, він каже:

– Це ти, Меті? Не впізнаєш?

– Ні.

– Я Сьєрра, алжирець, ми були знайомі в Парижі, у Данте.

– Авжеж, тепер упізнаю. Але ж тебе забрали у двадцять дев’ятому, нині тридцять третій, а ти досі тут?

– Так, звідси так швидко не вибираються. Прикинься хворим. А це хто?

– Деґа, мій друг.

– Тебе також записую на прийом. У тебе, Меті, дизентерія. А в тебе, старий, напад астми. Чекаю на прийомі об одинадцятій, треба поговорити.

Він іде далі, голосно гукаючи: «Хто тут хворий?» Підходить до тих, хто підняв пальця, і записує. Коли проходить коло нас іще раз, разом з ним іде старий засмаглий наглядач.

– Метелику, знайомся, це мій начальник, санітар-наглядач Бартілоні. Пане Бартілоні, цей і цей мої друзі, про яких я вам казав.

– Гаразд, Сьєрро, владнаємо все під час візиту, покладіться на мене.

За нами прийшли об одинадцятій. Хворих усього дев’ятеро.

Ми пішки перетинаємо табір між казармами. Підійшовши до новішого та єдиного пофарбованого в білий колір барака з червоним хрестом, заходимо й опиняємося в залі очікування, де близько шести десятків осіб. У кожному кутку по два наглядачі. Виходить Сьєрра, на ньому бездоганно білий халат лікаря. Він каже:

– Ви, ви і ви, заходьте.

Ми заходимо в кімнату, одразу видно, що це кабінет лікаря. Він розмовляє іспанською з трьома старими чоловіками. Одного з них я одразу впізнаю: це Фернандес, який убив трьох аргентинців у паризькій кав’ярні «Мадрид». Обмінявшись із ним кількома словами, Сьєрра заводить його в кабінет, який веде в зал, і підходить до нас.

– Дай я тебе обійму, Меті. Радий буду стати в пригоді тобі й твоєму другові: вас обох мають інтернувати… О, дай доказати! Тебе, Метелику, – довічно, тебе, Деґа, – на п’ять років. У вас є гроші?

– Так.

– Тоді дайте мені по п’ятсот франків за кожного, і завтра вранці вас буде госпіталізовано, тебе – з дизентерією. Ти ж, Деґа, постукай уночі у двері або, ще краще, нехай постукає хтось із вас, покличе фараона й вимагає санітара, посилаючись на те, що Деґа задихається. Решта – моя справа. Маю лише одне прохання до тебе, Метелику: якщо надумаєш піти, попередь мене, щоб я був при цьому присутнім. У лікарні за сто франків з кожного за тиждень вас зможуть протримати місяць. Треба діяти швидко.

Фернандес виходить з туалету й на наших очах кладе Сьєррі п’ятсот франків. Я туди заходжу, вийшовши, простягаю йому не тисячу, а півтори тисячі франків. Він відмовляється брати