Читати книгу - "Ходільці"

Ця звістка була сприйнята людьми з величезним ентузіазмом, багато хто з них почав пригадувати, як то добре було там, звідки вони прийшли. Хірта, шануючи за його розум і відвагу, вирішили всю дорогу нести на руках, аби тільки він правильно вказував шлях. Напрямок на кожен день він визначав, орієнтуючись не на Сіріус, як це робив його попередник, а згідно з новою революційно-народною методологією — за вітром. Вибирати шлях таким чином, щоб крижаний вітер на ту пору віяв людям у спину. Це дуже сподобалось усім подорожанам, змученим холоднечею. Тим більше, що покищо холодний вітер летів з півночі, і вони йшли знайомим шляхом на південь. Їхній радості не було меж...

Правда, швидко з’ясувалося, що місцевість трохи відрізняється від попередньої, значить, плем’я трохи відхилилось убік. Почалася та сама пустеля, піски, от тільки стужа ніяк не минала. Люди знали, що десь має початися тепло, навіть спека. Проте спека не починалася. Йти ставало все важче, люди і худоба знемагали. Особливо коли почалися бархани. Знайшлись такі, котрі заходилися нарікати: не треба було повертатися. Краще б якось пристосуватися до холоднечі, може, викопати нори, як ховрахи. Новий проводир Хірт, мабуть, був розумніший за попереднього, він запровадив сувору відповідальність за недозволені розмови. Тому, хто висловлювався неправильно і тим дестабілізував громаду, відрізали язика. Без’язиких виганяли з череди племені поміж бархани, де вони хутко гинули в цілковитому мовчанні. Їхніх рідних Хірт ставив у кінець череди, де вже назбирався добрий гурт ізгоїв. Жодних прав у порівнянні з іншими вони не мали. А от тих, які схвалювали політику Хірта, ставили ближче до проводиря, і вони склали його оточення, назване елітою. На задрість іншим, еліта мала чимало різних прав та привілеїв.

Плем’я ішло марудно й довго. Люди на тому шляху народжувались і помирали. А також вели боротьбу за жебрацьку їжу, ковток води і за владу — всередині родів, у щільних лавах еліти й навіть серед ізгоїв. У кожен час з’являлися нові герої, котрі робилися начальниками. Їх, як і проводирів, узяли за звичай нести по шляху на ношах — кого день, кого тиждень, а кого й від повні до повні. Хірт — той узагалі ніколи не злазив з оздоблених гірляндами нош, звідки постійно віддавав розпорядження, робив зауваження, стримано хвалив найкращих зі своєї численної еліти. Та ніхто його за це не засуджував — усі знали, що там, нагорі сильніше віє вітер, кожен подих якого вловлює славетний проводир Хірт. Задля справедливості варто зазначити, що Хірт удосконалив систему визначення маршруту й робив це в залежності від напрямку й сили вітру, кольору неба і навіть базуючись на останніх власних снах. Збагнути таку складну систему було нікому не під силу, тож плем’я було щасливе, що йому трапився такий розумний проводир.

Із цим його розумом, однак, сталося щось непередбачуване — плем’я зайшло не туди.

Після довгого шляху, коли воно нарешті досягло західного болота, місцини було не впізнати — так там усе змінилося. Або це було інше болото, якщо припустити, що Хірт помилився. Хоча спершу про таке навіть подумати ніхто не міг — їхній проводир не помилявся ніколи. Тим не менш, тепла цвіла вода у болоті була непридатною для пиття — кількоро смаглявих дітей, які пожадливо напилися з дороги, тут-таки й померли. А головне — тут була тьма-тьменна огидних водяних пацюків, вужів і страшних кровожерних почвар, подібних до крокодилів. Першої ж ночі під час ночівлі над берегом вони схопили і зжерли шістьох чоловік із числа ізгоїв, котрі спали на самому краю. Вранці ті підняли бунт із криками: куди нас завели? Дивно, але їх підтримали й інші роди. Мудрого, розтовстілого на ношах Хірта, зв’язавши, кинули в болото, де його відразу ж роздерла хижа зграя хвостатих рептилій. Тут-таки плем’я обрало нового керівника, і ним став може й не найрозумніший (навіть трохи дурнуватий), проте найдужчий чолов’яга на прізвисько Слон. Слон одразу ж оголосив, що, оскільки шляху вперед немає, потрібно повертатися назад. Ідея, заповідана предками, правильна, от тільки у племені забракло волі її здійснити, бо його проводирі виявлялися суцільно дурнями, мерзотниками і зрадниками. Від сьогоднішнього дня все буде інакше, і плем’я нарешті досягне своєї мети. Дружні крики підтримки збадьорили проводиря Слона, і він почав лаштувати людей у похід. Слоновий рід поставили на чолі колони, а попередній авангард, який складався з роду Хірта, запхали у самий хвіст. Тоді ж посмертно реабілітували старого сліпого проводиря, хоча його рід залишився на своєму попередньому місці, недалеко від хвоста. Плем’я знову розтяглося довгою нерівною чередою — з дітьми і старими, мулами, козами і псами. Начальницькі ноші всі потопили у болоті, вирішили дотримуватися принципу братерства та рівності — усім без винятку йти пішки. Слон ішов попереду і визначав напрямок, який вбачав за місцем сонця на небосхилі. Де воно було, туди й треба було прямувати. Слон сказав, що сонце не обдурить. Це було просто і зрозуміло, кожен міг у будь-який час проконтролювати напрямок руху. Всі дуже сподівалися на успіх.

Вони довго та вперто йшли уперед, і за певний час натрапили на вже знайоме кам’янисте плато з колючим кущовинням, кактусами й жорствою під ногами. Втім, це місце упізнали не всі, а лише найстарші. Бо ті, котрі народилися пізніше, тут не були й нічого не пізнавали. Вони тільки раділи новим враженням. Старші ж лише хитали головами й мовчали. Висловлювати свої міркування вони вже давно відучилися.

Потім почалися піски, а за ними бархани. Йти робилося все важче. Спека ставала просто нестерпною, але всі мовчали. Вони знали одне: треба йти.

Потім спеку поступово змінила холоднеча, а за нею почався вже й мороз. Змучені люди все частіше згадували, як тепло було біля рідного багнистого болота. Хоча б і з крокодилами. Крокодили ж усіх навряд чи поїдять...

І тоді якогось ранку, коли замерзло кілька немовлят, натовп розлючених жінок убив проводиря Слона. Замість нього обрали голосисту жінку на ім’я Ах. Вона й повела плем’я — звичайно ж, назад. Через ті самі бархани, піски, кам’янисте плато. До болота, крокодилів і щурів, яких стало ще більше. Нове покоління вкотре переконалося, що там жити неможливо,