Читати книгу - "Ходільці"

Уздовж сухого, безкінечного, порослого колючим кущовинням плато марудно плентала так само безкінечна череда знеможених людей — старих, малих, жінок і чоловіків. Тут же ішли також навантажені жебрацьким скарбом худющі мули, декілька корів, пообіч, висолопивши язики, брели втомлені пси. Пси давно вже не брехали, худоба не ревла, люди майже не розмовляли між собою — настільки всіх пронизала знемога, спека і втома від цієї безкінечної ходи. Плем’я йшло вже котрий день, місяць, а може, й рік. Його вів проводир — сухий сивобородий старигань, який з довгим посохом у жилавій руці понуро брів і брів попереду. Очі його майже увесь час були заплющені, шлях він намацував загрубілими босими ногами. Він ніколи не озирався назад, на живу череду свого племені, бо знав: доки йде він, ітимуть і всі інші. Проводир же йшов тільки прямо, зрідка обминаючи колючі чагарі, велетенські й менші кактуси, розкидані тут і там по цьому сухому, всипаному гострими кам’яними скалками узвишші. Шлях-напрямок проводир визначав уночі по зірці Сіріус, від якої брав на шість п’ядей праворуч і туди прямував. Так йому було заповідано попередником-проводирем, який нещодавно сконав на довгому шляху і перед смертю призначив керувати його. Річ у тім, що плем’я шукало втрачену іще невідь-коли батьківщину. Без батьківщини жити було неможливо.

Шлях був справді важкий — сухий, кам’янистий і безводний. Але та місцина, звідки плем’я вийшло кілька місяців тому, була ще гіршою. То було безкінечне багнисте болото, яке кишіло огидними істотами — сколопендрами, жабами і п’явками — і не давало жодного харчу. До всього, той край мав ще й дуже нездоровий клімат, від якого почалася між людьми лихоманка, що знищила половину племені. Особливо помирали діти. А без дітей — яке ж майбутнє у племені? Збагнувши, що так вони невдовзі усі перемруть, люди рушили подалі від того проклятого місця.

Болотяний край залишився далеко позаду, декотрі з людей вже й забули про нього. Але й ті місця, які плем’я досі бачило на своєму шляху, були не ліпшими. Ні трави, ні води, одні лиш колючки та каміння. І нестерпна спека. Часом поміж людей чулися скарги й нарікання: мовляв, треба перепочити, не йти далі, може навіть повернутися назад. Декотрі почали говорити, що позаду було краще, принаймні, там була вода, хоча й болотяна, але доволі. Якось увечері, коли спинилися на нічліг і стало трохи прохолодніше в повітрі, саме так сказав проводиреві одноокий Кірх, старійшина невеликого роду товстих, що з давніх-давен входив до племені. Проводир, який уже ледве бачив удень, бо з часом усе більше сліпнув, сказав, що коли стемніє і проступлять зорі у небі, він подивиться на їхнє миготіння й оголосить своє рішення. Опівночі він оповістив, що Кірх потрапив під вплив злих духів, і коли він хоче погубити свій рід, то може повертатися. Кірх не хотів губити роду, тож далі мовчки пішов з усіма.

Плем’я знову ішло-волоклося наперед визначеним маршрутом — на шість п’ядей від Сіріуса, як і заповідали предки.

Мало-помалу кам’яне плато стало поступатися місцем рівнішій землі — без колючок і кактусів. Іти стало начебто легше. Та невдовзі під ногами й навколо стало більшати піску. Спершу в ньому загрузали ступні, а потім де-не-де навколо почались піщані пагорби, дюни-бархани — голі, без травинки й навіть без колючок. Плем’я втрапило в зону пустелі. Води не було ніде, сонце палило увесь день, до самого заходу. Люди й худоба були змушені то видряпуватись на крутобокі бархани, то скочуватися з них, що знесилювало остаточно. Напевно, можна було б іти поміж барханами, але тоді з’являлася небезпека згубити визначений уночі напрямок, а проводир дуже не хотів цього. Тут, у пустелі, він особливо строго тримався визначеного предками маршруту. Кілька мулів здохли по дорозі, їх швидко засипав пісок. Померло також чимало людей, особливо старих і малих; живі нічого не їли і страждали без води. Плем’я почувалось дуже невдоволеним, почалися розмови про те, що проводир уже остаточно осліп і явно веде не туди. Коли про це обурено висловився Кірх, наближені до проводиря задушили його. Тіло Кірха покинули у піску під барханом. Його рід, наляканий і притихлий, обрав нового старійшину, покірного й мовчазного. Про попереднього казали без обурення: ну навіщо було говорити вголос? Хіба хтось не знає, що йдемо не туди, але ж інші мовчать! А цей ось виліз... Рід злочинного старійшини поставили останнім на шляху, і це був перший рід-ізгой зі статусом нижчого за інших.

Шлях тим часом робивсь усе гіршим. Почалися піщані бурі; вітер і пісок забивали дихання людям, мули не хотіли йти на бархани, і їх тягло по кілька чоловік на мотузках. Люди взагалі-то мовчали, проте наближені до проводиря також уже відчували невдоволення. Декотрі з них висловлювались відверто, що шлях їхній хибний, що цією дорогою вони нікуди не прийдуть. Тоді проводир і його помічники скарали на смерть іще шістьох чоловік з табору незадоволених. Плем’я продовжувало уперто лізти вперед. Різні сумніви й нарікання вважалися зрадницькими й відповідно каралися. Більшість племені вважала, що так і треба: зраду потрібно карати. Проводир часом цілісіньку ніч виміряв по мерехтінню зірок напрямок шляху, і щоразу виходило, що йдуть вони правильно.

І справді, потрохи стало наче вільніше, спекотний вітер ущух. Бархани зробилися нижчими і вже не струменіли піском. Але невдах спіткала нова біда — стало занадто холодно. Холоднеча почалася з ночі, а вдень уже нікуди було від неї подітися. Назустріч повіяв крижаний вітер, який холодив і пронизував обличчя й груди. Люди почали хворіти на застуду, особливо малеча. Теплого одягу вони не мали, бо ішли з півдня. Старійшини сподівалися, що це тимчасово, що скоро знову потепліє. Але час минав, а тепло не приходило, навпаки, робилося все холодніше. Люди почали з приємністю згадувати той час, коли було тепло й навіть спекотно. Спекота тепер видавалась куди приємнішою за холоднечу. Південні люди, вони не знали, що це надходила зима. Не знав того і проводир, який за це незнання поплатився життям.

Задушений своїм найближчим охоронцем, старий проводир залишився у степу, а той самий охоронець на ім’я Хірт оголосив себе проводирем.