Читати книгу - "Борошняні немовлята"

насвистував, виходячи у ворота і назавжди зникаючи з їхнього життя. Адже це значно важливіше. Врешті-решт саме насвистування може бути ключем до того, що відбувалося у нього в голові. Про що взагалі думає людина, лише на кілька років старша за Саймона, коли йде геть, щоб деінде почати життя заново? Що він міг насвистувати? «Бродягу в мандрах»? «Довгу безлюдну дорогу»? Чи «їду я назавжди, тепер без вороття»?

І зараз, у задушливому кабінеті для відпрацювань, усі ці ймовірні мелодії одна за одною зринали в його пам’яті та вивільнялися з думок, поки ручка залишала свій слід на папері, впевнено записуючи в щоденнику все, що напередодні ввечері розповіла мати. Коли уривочки пісні тихим свистом вирвалися крізь зціплені Саймонові зуби, пані Арнотт не сказала йому ні слова. Зрештою, він не мав на меті заважати іншим. Здавалося, він узагалі свистів несвідомо. Поки Саймон був занурений у думки, пані Арнотт ще раз спокійно пройшлася кабінетом, підійшла ззаду, зазирнула йому через плече і прочитала кілька останніх речень.

Ось що дивує мене найбільше в маминій розповіді: того дня тато не був ні роз'юшений, ні в поганому гуморі. Схоже, що він навіть не те щоб нас покинув, а радше просто вирушив назустріч тому, чого прагнув у житті. А ще я дещо усвідомив. Я усвідомив, що якби мене не було на цьому світі, якби я не народився, то тепер мій тато був би просто одним з колишніх маминих хлопців, про яких вона вже давно забула. Якби між ними не було мене, вона зараз, мабуть, навіть імені його правильно не згадала б. А що вже казати про його вигляд чи про те, що він їв на сніданок.

От якби дізнатися, що він насвист…

Пролунав дзвоник.

Усі з надією обернулися до пані Арнотт, а вона швиденько відскочила, щоб Саймон не помітив, що вона читала його роботу.

— Усе?

— Так, ви вільні.

Саймон не так швидко, як зазвичай, запхав свої речі у ранець і рушив до дверей. Пані Арнотт скористалася можливістю поговорити з ним.

— Саймоне…

Він озирнувся.

Вона не знала, як правильно все сформулювати, щоб він не образився. Врешті вона просто по-дружньому сказала:

— Ти сьогодні дуже багато написав.

Він знизав плечима.

Вона спробувала ще раз.

— Інколи люди не одразу беруться до навчання. Ми їх називаємо «пізніми квітами». Вони роками б’ють байдики, не розуміючи, навіщо те навчання потрібне. Аж раптом одного прекрасного дня прозрівають і починають отримувати задоволення від процесу здобуття знань.

Вона трохи почекала.

Саймон нічого не відповів.

Звісно, можна було вже зараз припинити цю розмову. Але вона згорала з цікавості, тому вирішила спробувати знову, тепер уже востаннє.

— Як думаєш, з тобою сьогодні сталося щось подібне?

Саймон розглядав свої величезні ноги. Він не шкодував про те, що витратив стільки енергії на писанину протягом усього часу для відпрацювання. Але майже весь ентузіазм і вся провина вже вивітрилися. Він почувався немов порожній стержень від ручки, використаний і вичерпаний. На хвильку Саймон таки подумав, а чи не стати новою людиною, вдруге народженим Саймоном, який сумлінно виконує домашнє завдання і вчасно його здає, всю обідню перерву сидить у бібліотеці, детально обговорює з учителями навчальні проекти. Врешті-решт ці сорок хвилин минули не так уже й погано. Щоправда, рука трохи боліла. І на пальці від ручки залишилася червона вм’ятина (хоча це була абищиця, порівняно з градом ударів, які можна дістати під час десятихвилинної гри в футбол і яких він навіть не помічав). От що Саймонові по-справжньому не сподобалося в тих сорока хвилинах — просто жахливо не сподобалося, — то це їх минущість. Вони минули назавжди. Клац! І все! А він так зосередився на своєму завданні, що навіть не помітив, як вони промайнули. Протягом сорока хвилин він поводився як той ботан з іншого класу, який піднімає голову, дочитавши останню сторінку книжки, і зі здивуванням помічає, що вже стемніло.

Ні. Якщо продовжувати в тому ж дусі, то так і всеньке життя непомітно пролетить. Треба постійно бути насторожі.

Пані Арнотт все ще з надією дивилася на нього. Саймону завжди дуже подобалася пані Арнотт. Він не хотів розбивати її наївні вчительські мрії.

Човгаючи ногами, він з усієї сили спробував відповісти дипломатично.

— Можливо, — сказав він. І повторив іще раз, уже з більшою впевненістю: — Можливо.

Саймон якнайшвидше рушив до дверей, щоб уберегтися від подальших набридань пані Арнотт.

Вийшовши в коридор, хлопчина враз відчув себе притисненим до стіни чимось схожим на мініатюрний бронеавтомобільчик.

З-за цієї конструкції, наче дурник, усміхався Саджид.

— Що це в біса таке? — поцікавився Саймон.

Саджид від’їхав на кілька дюймів назад, щоб Саймон міг звільнитися і краще роздивитися.

— Хіба не бачиш? Це візок.

— А чому в нього вісім коліс?

Саджид закотив очі.

— Тому що насправді це два візки, зчеплені дротом від запобіжника, який для мене поцупив Тулліс. Ось чому.

— Але нащо вони тобі?

— Для борошняних немовлят, — очі Саджида загорілися. — Сайме, диви. Як думаєш, скількох немовлят можна запхати в передню частину візка так, щоб вони не повивалювалися?

Саймон витягнув свою борошняну крихітку з ранця і посадив її на одному з краєчків, немов королеву.

— Штук десять, — хвильку подумавши, відповів він. — Вони трохи сплющаться, але не повипадають.

— Атож! — з гордістю сказав Саджид. — Десять у передній частині та дев’ять у задній. Усього дев’ятнадцять борошняних немовлят у двох зчеплених візках.

— І що?

Саджиду вже починав уриватися терпець.

— Сайме, ну чого ти телепня корчиш?! Це ж ясла на колесах. Дитячий садок!

— Ага, радше якийсь дурнячий візок, — сказав Саймон.

Саджид штовхнув конструкцію вперед. Намертво зчеплені між собою,