Читати книгу - "Борги нашого життя"

«расчлєньонку» на екрані, вона, як зрештою і я, практично ніколи не дивилися такого роду новини. Те саме повторилося і наступного дня — вона знов сиділа перед телевізором і дивилася кримінальну хроніку. Нарешті, Віка зайшла до мене в кімнату і сказала, що піде і повідомить у міліцію про зникнення Сема. Я почав відмовляти її, зрештою домовились почекати ще кілька днів.

Наступного дня, прокинувшись ще затемна, я побачив на кухні світло. Визирнув і побачив Сема. Він мовчки сидів за столом, втупившись скляним поглядом у вікно.

— О, привіт, ти приїхав, — видихнув я.

— Так, привіт, — якось відсторонено кивнув головою Сем.

— Ну що — вдало з’їздив? Всі справи вирішив?

— Давай чаю поп’ємо, — замість відповіді мовив він. — А то на вулиці щось прохолодно. Змерз.

Я поставив чайник, розставив на столі чашки, дістав печиво. Якийсь час ми сиділи мовчки біля паруючих чашок. Зрештою, Сем спроквола заговорив.

— Я так і не дістав грошей, — мовив він.

Я здивовано глянув на нього.

— А де ти мав дістати ці гроші?

— У мене… коротше кажучи, у мене була хата. Лишилася від батьків. Я думав її продати.

— Он як. Ти справді молодець, Семене.

— Я не молодець. Я просто хочу врятувати Віку. Але мені це погано вдається…

— Запропонована ціна за хату виявилася замалою?

— Та ні, просто хата вже виявилася не моя.

— Як не твоя?

— Отак. Переписали. Взяли по-тихому і переписали. Свої ж…

— Родичів маєш на увазі? Я навіть не знаю, що сказати… І що ж ти зробив?

Сем махнув рукою:

— Нічого. Сам винуватий. Мене не було там десять років.

— Буває…

— От приблизно так я собі і сказав…

У цей момент на кухню вийшла заспана Віка. Побачивши Сема зупинилася, наче наштовхнулася на якусь невидиму перешкоду, і мовчки дивилася на нього. Сем також подивився на неї. У якийсь момент його обличчям промайнула гримаса болю. Це тривало одну мить, а потім Сем усміхнувся:

— Привіт, Семене, — мовила Віка.

— Привіт.

— Як з’їздив?

— Нормально. Що у тебе?

— У мене все добре. Ти вирішив всі свої справи?

— Так, я все вирішив, — кивнув понуро Сем і показав на сумку в кутку. — До речі, я привіз трохи яблук із рідного саду. Скуштуйте, дуже смачні.

І не чекаючи, поки ми скористаємося його запрошенням, Сем поліз до сумки і витяг своїми ручищами кілька справді гарних яблук, простягнув їх нам.

— Їжте, — мовив він. — Це найкраще, що я міг там знайти.

Здається, це була субота. Ми сиділи на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Я подумав, що це, можливо, прийшли за оголошенням щодо Віки якісь доброчинці. Проте, коли відкрив двері, на мене очікував сюрприз. Переді мною стояв власною персоною той самий хлопець, через якого ми позбулись роботи у банку. Якщо я правильно запам’ятав, його прізвище — Грінченко.

— Привіт, — сказав він і усміхнувся. — Я нічого не міг з собою вдіяти. Мабуть, це ідея-фікс, але я таки мав вам віддячити. Саме тому я тут. Не сам, — після цих слів він витяг з-за спини чималеньку пляшку.

— Хто там? — подав голос Сем.

— Віскі, — відповів я, не обертаючись.

— О, Че Гевара, привіт, — мовив Сем, якого слово «віскі» змусило вийти в коридор.

Грінченко ще раз чарівно всміхнувся — на цей раз Сему.

— Я просто вирішив подякувати вам за те добро, яке ви мені колись зробили.

— А як ти нас знайшов? — спитав Сем.

— Ну це, зрештою, було неважко, — махнув рукою Грінченко. — Ви розвинули досить бурхливу діяльність останнім часом. Хочу сказати, що історія з вашою знайомою — то справді сумно. Тож не помітити вас було складно.

Грінченко на секунду замовк, а потім додав:

— Я справді хотів вам віддячити. Тому ось — будь ласка, прийміть, — він тицьнув мені пляшку віскаря, — прийміть на знак моєї подяки. О, і ще, ледь не забув, — тут він запорпався у кишенях і витягнув зіжмаканого поштового конверта — а це — на лікування вашій знайомій. Ми маємо допомагати одне одному. Ну, ось і все… До побачення, ще раз дякую за все, я пішов.

Грінченко попрощався, розвернувся, аби йти, але в цей момент Сем подав свій голос.

— Та зачекай, куди ти так летиш? — прогудів він за моєю спиною.

— Справді, — озвався і я. — По п’ятдесят грамів у вихідний день нікому не завадить. Заходьте.

Грінченко обернувся і його обличчям майнула усмішка. Звичайно, цей хитрун наперед знав, що ми запросимо його зайти.

— Привіт. А вас здається звати Віка. Я вгадав? — привітався Грінченко з Вікою в коридорі.

Віка глянула на нас з Семом, ніби намагаючись спитати, де ми відкопали цього дивака.