Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

я заплющую очі бачу в пітьмі Родан Рембо у пітьмі я ковтаю тканину самотності вороно я тут вороне я тут

Якби ви запитали в поета, що цей вірш означає, скоріше за все, отримали б від нього зневажливий погляд. Решта б випромінювала зніяковілу мовчанку. А те, що поет, напевне, не зміг би вам нічого розказати про свої механізми творчості, всі, звісно, вважали б несуттєвим. Під примусом він, імовірно, сказав би, що немає жодних механізмів, а є лиш еякуляція відчуттів: спершу є гора, потім гори немає, потім є. А якщо, виходячи з припущення, що такі загальновживані слова, як «самотність», мають для всіх нас однакове значення, отриманий вірш буде халтурний, то ну чого ти, забий на цей старомодний чос, заціни глибину. Я ніколи не доганяв такого підходу (хоч і не насмілювався про це говорити, принаймні так багатослівно) і як же зрадів, коли дізнався, що гарна дівчина в чорному платті та шовкових панчохах теж не дуже доганяла. Вона не казала про це прямо, а втім, не було й потреби. Її твори промовляли за неї.

Учасники майстерні — з дюжина студентів і троє чи четверо інших викладачів — збиралися двічі на тиждень у вітальні викладача Джима Бішопа і працювали в дивовижній атмосфері рівності. Вірші набиралися та роздруковувалися на мімеографі на кафедрі англійської в день кожної майстерні. Поети декламували, а всі інші читали за ними по копіях. Ось один із віршів Таббі тієї осені:

Пісня поступу Августина

Найхудішого ведмедя будять узимку сміх уві сні сарани, маревна буча бджіл, медово-пахучі пустельні піски, які несе вітер в утробі своїй на далекі пригíрки, в кедрові доми. Ведмідь відчуває певну надію. Є поживні слова, що годують краще за гори снігу на срібних тарелях і за нáдміри льоду в золотих чашах. Крихти криги з уст коханця — не завжди на краще, А пустельні марення — не завжди міраж. Ведмідь, прокидаючись, співає пісню поступу, зіткану з піску, який підкорює міста рухом крізь віки. Хвалою він спокушає вітер, що мандрує до моря, де рибина, впіймана в пильну мережу, чує пісню ведмедя в снігу, який холодом пахне.

Коли Таббі дочитала, зависла тиша. Ніхто не знав, як реагувати. Крізь вірш ніби було пропущено троси, на яких рядки натягувалися, доки майже починали гудіти. Комбінація вправної дикції та маячни´х образів схвилювала мене й просвітила. Її вірш також дав мені відчути, що я не один переконаний, ніби добре письмо може водночас і п’янити, і нести якусь думку. Якщо тверезі, як скельце, люди здатні трахатися, як шаленці, — щиро втрачати розум у момент своїх терзань, — то чому письменник не може бути здатний збожеволіти і при цьому залишатися при глузді?

Також мені сподобалися старанність і праця, вкладені в цей вірш, які наводили на думку, що в написанні віршів (або оповідань чи есе) стільки ж спільного з підмітанням підлоги, скільки й із легендарними моментами одкровень. У п’єсі «Родзинка на сонці»[80] один персонаж вигукує: «Я хочу літати! Я хочу торкнутися сонця!», на що його дружина відповідає: «Спочатку доїж яєшню».

Під час подальшого обговорення читання Таб мені стало ясно, що вона розуміє свій вірш. Вона точно знала, що хотіла сказати, і їй це майже повністю вдалося. Вона знала про Блаженного Августина (354–430 рр. н. е.) як католичка і студентка історичного профілю. Августинова мати (теж свята) була християнкою, а батько — язичником. До свого навернення Августин прагнув грошей і жінок, а після — боровся зі своїми сексуальними поривами. Він відомий своєю Молитвою розпусника, де сказано: «О Господи, зроби мене цнотливим… але ще не зараз». У своїх писаннях він зосереджував увагу на боротьбі людини, яка прагне відмовитися від віри в себе на користь віри в Бога. І часом порівнював себе з ведмедем. Усміхаючись, Таббі так схиляє підборіддя, що виглядає мудрою та до болю милою.