Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

Поступ, тому що ведмідь просинається поступово. Він могутній та чуттєвий, однак худий, бо прокинувся несвоєчасно. Ведмідь, сказала Таббі, коли її попросили розтлумачити, — це свого роду символ тривожної та чудесної звички людства бачити правильні сни в неправильний час. Ці сни складні через свою недоречність, але також і чудові своїми обіцянками. Іще цей вірш наводить на думку, що сни могутні: сон ведмедя достатньо сильний, аби спокусити вітер на те, щоб донести свою пісню рибині, яка спіймалася в сіть.

Я не стану доводити, чи «Пісня поступу» — великий вірш (хоч і вважаю його хорошим). Суть у тому, що це був поміркований вірш у часи істерії, народжений із письменницької етики, яка наскрізь резонувала з моїми серцем і душею.

Того вечора Таббі сиділа в одному з крісел-гойдалок Джима Бішопа. Я сидів на підлозі поруч із нею. Доки вона говорила, я поклав руку їй на литку, огорнув долонею кривизну теплої крізь панчоху плоті. Вона мені усміхнулася. Я усміхнувся у відповідь. Інколи такі речі не випадкові. Я майже переконаний у цьому.

Після трьох років шлюбу в нас було вже двоє дітей. Ми їх ні планували, ні не планували — вони з’явилися, коли з’явилися, і ми їм раділи. У Наомі були часті запалення вух. Джо був наче здоровим, але, здавалося, ніколи не спав. Коли в Таббі почалися перейми, я був із другом в автокінотеатрі в Бруері — на День пам’яті[81] влаштували потрійний сеанс, показували фільми жахів. Ми були на третьому з них («Перемелювачі трупів»[82]) і на другій шістці пива, коли прибіг адміністратор. У ті дні все ще користувалися динаміками на стовпчиках: паркуєшся, знімаєш його та чіпляєш на вікно дверцят[83]. Адміністратор зробив оголошення, яке пролунало по всьому паркінгу: «СТІВЕ КІНГ, ЇДЬТЕ ДОДОМУ! ВАША ЖІНКА НАРОДЖУЄ! СТІВЕ КІНГ, ЇДЬТЕ ДОДОМУ! У ВАШОЇ ЖІНКИ ПЕРЕЙМИ!»

Коли я вів наш старенький «плімут» до виходу, кількасот клаксонів засигналили в жартівливому привітанні. Багато хто блимнув фарами, скупавши мене в мерехтливому світлі. Мій друг Джиммі Сміт так сміявся, що аж сповз на підлогу під переднє пасажирське сидіння. Там він і провів більшу частину шляху назад, до Бангора, пирхаючи сміхом серед пивних бляшанок. Коли я приїхав додому, Таббі вже зібрала речі та спокійно чекала. Вона народила Джо менш ніж через три години. Він прийшов у світ легко. Наступні років п’ять із ним більше нічого не було легко. Однак він був потішним. Та й Наомі теж. Навіть коли вона зривала шпалери в себе над колискою (може, думала, що допомагає по господарству), а Джо какав на плетене сидіння крісла-гойдалки, яке стояло в нас на ґанку квартири на Сенфорд-стрит, вони були потішні.

Мама знала, що я хочу бути письменником (як їй було не знати, коли в мене на стіні на сотці висіли всі ці відмови?), але заохочувала стати дипломованим викладачем «для підстраховки».

— Тобі, Стівене, можливо, захочеться одружитись, а мансарда над Сеною романтична, лише якщо ти холостяк, — якось сказала вона. — Таке місце не годиться для сім’ї.

Я зробив, як вона пропонувала, вступив до педагогічного коледжу Університету Мену і через чотири роки вигулькнув звідти з дипломом викладача… наче золотистий ретривер, який вискакує зі ставка з мертвим крижнем у зубах. А він таки був мертвим, ага. Мені не вдалося влаштуватися викладачем, тому я пішов працювати в пральню «Нью-Франклін» на зарплату, не набагато кращу за ту, що отримував на «Ворамбо» чотири роки тому. Моя сім’я кочувала з мансарди на мансарду, з видом не на Сену, а на значно менш привабливі вулиці Бангора, куди, здавалося, щосуботи о другій ночі приїздить поліція.

У «Нью-Франкліні» я ніколи не приймав персонального прання, крім «гарячих замовлень», за які платила страхова компанія (гарячими замовленнями в основному був одяг — нормальний на вигляд, але смердить, як смажена мавпятина). В основному я завантажував та виймав постільну білизну, привезену з менських прибережних мотелів, і столову білизну з менських прибережних ресторанів. Столова білизна була просто безбожно мерзенною. Гостям штату Мен у ресторані зазвичай хочеться молюсків та омарів. Здебільшого омарів. Доки скатертини, на яких подавалися ці делікатеси, доходили до мене, вони смерділи так, що очі на лоба лізли, і нерідко кишіли опаришами. Коли завантажуєш прання в машину, ці опариші намагаються лізти по руках, наче знають, гівнюки, що ти зібрався їх зварити. Я думав, що з часом до них звикну, але так і не зміг. Опариші були поганими, але запах гнилих молюсків та омарів був іще гіршим. «Чому люди такі свині? — гадав я, закидаючи в пралки хворобливу білизну з ресторану „Тестас“, що в містечку Бар-Гарбор. — Чому люди такі йобані свині?»

А лікарняна білизна була навіть гіршою. Влітку вона теж буяла опаришами, але ці живилися кров’ю, а не м’ясом омарів та слизом молюсків. Одяг, простирадла й наволочки, які вважалися заразними, клалися в «чумні мішки», як ми їх називали, що розчинялися, опиняючись у гарячій воді; проте в ті часи кров не вважалася чимось особливо небезпечним. У цій лікарняній білизні часто траплялися маленькі бонуси — такі партії були як пачки огидних «Крекер-Джеків»