Читати книгу - "Золотий дім"

— Він каже, що ми римляни, а не бенгальці. Але це його турбота, а не моя.

Нерона Ґолдена потішали наші кінопобачення. Коли я приходив, щоб забрати Апу, він іноді чекав на маленькому подвір’ї, що прилягало до спільних Садів, і, повернувшись до будинку, горлав:

— Апулею! Твоя подружка прийшла!

Останнє зауваження щодо його імені: він захоплено відгукувався про автора «Золотого осла», що жив у другому сторіччі.

— Хлопцю дістався від алжирського батенька мільйон сестерцій, а він узяв і написав шедевр.

А щодо імені старшого брата, та й власного теж:

— Якщо Петя сатир або навіть сатир-икон, то я тоді напевно довбаний осел. — (Після чого зневажливо знизував плечима.)

Але пізно вночі, пропустивши кілька склянок, він вивернув цю думку. І це, здавалося, було влучніше, адже, правду кажучи, з їхньої пари саме він був пріапічним сатиром, тоді як бідолашний Петя дуже часто бував довговухим ослом.

Того вечора, коли Ґолдени організували прийняття в Садах, Петя й Апу познайомилися з тією сомалійкою, і зв’язки, що єднали клан, почали руйнуватися.

Її привів на вечірку її галерист, що був тепер також, хоч не винятково, галеристом Апу: бунтівний індивідуаліст із мерехтливою сивиною на ім’я Френкі Соттовоче, що замолоду здобув розголос, вивівши спреєм тридцятисантиметрові літери НВФ[15] на одному з трьох монументальних полотен Клода Моне з водяними ліліями в Музеї сучасного мистецтва на знак протесту проти війни у В’єтнамі, що було відлунням акту анонімного вандала, котрий того ж 1974 року видряпав шістдесятисантиметрові літери ІРА у правому нижньому кутку «Поклоніння волхвів» Пітера Пауля Рубенса в каплиці Королівського коледжу в Кембриджі — акту, за який Соттовоче в поривах хвастощів за свою радикально-лівацьку молодість часом приписував собі цілком неправдоподібну відповідальність. Картини легко відреставрували, ІРА програла свою війну, В’єтконг виграв свою, а галерист урешті побудував собі виняткову кар’єру, відкривши й успішно вивівши в широкий світ, серед багатьох інших митців, також скульпторку по металу Юбу Туур.

«Юба» сомалійською мовою означає квітку або цвіт й іноді пишеться «Юбах» — «x» у сомалійській означає горловий звук, що нелегко дається англомовному горлу, глухий фарингальний фрикатив. А отже — «Юба», спрощення як поступка позасомалійській фарингальній неспроможності. Вона відзначалася вродою жінок Африканського Рогу, довгошия й граційна в порухах рук, і в той довгий літній вечір скидалася Петі на всіяне цвітом дерево, під гілками якого, у прохолодній тіні, він міг би спочивати до кінця свого життя. У якийсь момент того вечора вона заспівала — не якусь скигливу сомалійську пісню, яку він сподівався би почути з цих розкішних уст, а знамениту оду Патті Сміт до самого кохання, сповнену пітьми й жадання, із заспокійливими, підступними повторами: не бійся їх, не бійся їх… і не встигла вона доспівати до кінця, як було вже по ньому. Він кинувся в її бік і закам’янів перед нею розгублений. Охоплений несподіваним поривом неможливого, невимовного кохання, він узявся белькотіти щойно віднайденій дівчині своєї мрії про те й про се, про поезію, фізику елементарних частинок і приватне життя кінозірок, а вона слухала з серйозним виразом обличчя, приймаючи всі його нелогічні перескакування як щось цілком природне, і він відчув уперше в житті, що його розуміють. Тоді заговорила вона, а він загіпнотизовано слухав, як мангуст перед коброю. Пізніше він здатен був відтворити дослівно кожне слово, зронене її бездоганними устами.

Її рання творчість, розповіла вона, була натхненна примітивістами, з якими вона познайомилася під час відвідин Гаїті, — вони розрізали сталеві діжки з-під мастила навпіл, сплющували обидві половинки, а потім, використовуючи найпростіші інструменти, молотки й викрутки, вимолочували й викручували з них вигадливе плетиво гілок, листя і пташок. Вона довго розповідала Петі про те, як можна за допомогою паяльної лампи вирізати мереживні орнаменти зі сталі й заліза, а тоді показала на телефоні знімки своїх робіт: залишки розбитих (розбомблених?) автомобілів і танків, яким надано найніжніших філігранних форм, метал, пронизаний такими зграбними візерунками повітря, що сам від них стає повітряним. Вона говорила мовою мистецького світу: війна символів, бажані опозиції, украй абстрагованим жаргоном посвячених, описуючи свої пошуки емпатичних зображень, що витворюють водночас рівновагу й конфлікт взаємопротиставних ідей і матеріалів, а ще вона досліджувала абсурдність поєднання радикально протилежних позицій, що нагадує борця в балетній пачці. Вона промовляла просто досконало, харизматично й швидко майже до незрозумілості, запускаючи руку в волосся й хапаючись за голову; але врешті він випалив (аутизм спонукав його говорити правду):

— Вибач, але я не розумію нічого з того, що ти кажеш.

Тієї ж миті він зненавидів сам себе. Який же дурень, із застряглим у горлі освідченням у коханні, пропонує своїй винятковій обраниці слова зневаги замість поклоніння? Тепер вона зненавидить його, і матиме на це повне право, а його життя буде прокляте й утратить будь-який сенс.

Вона зміряла його довгим поглядом, після чого розсміялася цілющим сміхом:

— Це захисний механізм, — мовила. — Людині властиво боятися, що її не сприймуть серйозно без достатньої теоретичної бази, особливо якщо ця людина є жінкою. Взагалі-то мої роботи цілком чітко говорять самі за себе. Я виштовхую красу в світ жаху і цим хочу занепокоїти людей і змусити їх задуматися. Приїдь у Райнебек, сам подивишся.

Тепер — коли я складаю докупи пазли дому Ґолденів і намагаюся відтворити в пам’яті точну послідовність подій тієї важливої ночі, реєструючи все, що пригадується, — я переконаний, що саме від тієї миті Петині справи пішли шкереберть, оскільки його бажання прийняти запрошення Юби стало на бій із демонами, що змушували його боятися зовнішнього світу. Він змахнув обома руками в дивному, наполовину безпомічному й наполовину лютому жесті, і відразу ж узявся монологізувати, вистрілюючи в коротких і не пов’язаних між собою серіях усе, що виникало в його зболеній свідомості. Охоплений дедалі понурішим настроєм, він висловлював свою незгоду з найрізноманітніших приводів, дійшовши врешті до питання бродвейських мюзиклів і його нелюбові до більшості з них. Після того стався той незручний пайтонівський епізод, і Петине зникнення в будинку, і його терзання на підвіконні. У Петі завжди від кохання до розпачу був один крок.

Усе те літо він сумував, огорнутий блакитним світлом у закритій кімнаті, де грав у неймовірно складні й прекрасні комп’ютерні ігри, а також (як ми пізніше довідалися) їх створював, і йому все марилось її невідступне обличчя за захисною маскою й вогонь у її руці, що розтинав сталь, коли вона