Читати книгу - "Золотий дім"

щоб стати принагідним шпигуном; до цього часу я вже прекрасно розумів, що ці люди варті шпигування. А що стосується його слів про мене, вони були не зовсім точними, бо загалом я спочатку запалав ентузіазмом щодо президентства Обами, але цей ентузіазм виявився прозорливим, бо чим далі йшли роки, тим більш далеким від системи я почувався, а через вісім років, коли молодші за мене (переважно молоді, білі й дипломовані) висловили своє бажання рознести цю систему й викинути її геть, я не погодився, бо такий широкий жест здавався виразом того самого зіпсутого сибаритства, яке нібито ненавиділи його прихильники, і ці жести врешті неминуче призвели до чогось гіршого, ніж те, що було відкинуте. Але я це збагнув, я зрозумів відчуження і злість, бо великою мірою вони були також моїми власними, хоч я й опинився врешті в іншій, обережнішій, градуалістській і — в очах покоління, що прийшло після мене, — нікчемній точці (політичного) спектру.

Апу був схильний до містицизму, і його тягнуло до всього, пов’язаного з духовністю, але, як я сказав, він переважно приховував свою пристрасть від нас, хоч у цьому зовсім не було потреби, бо нью-йоркці так само кохали свої чудернацькі світоглядні системи, як і він. У Ґрінпойнті він вискіпав якусь чаклунку, măe-de-santo[12], і в її тісному terreiro[13] приєднувався до молитви, адресованої її улюбленій Оріші (одному з другорядних божеств) і, звичайно ж, Верховному Творцеві Олодумаре. Та він не зберіг чаклунці вірності, хоч вона й навчала його магії, і з не меншим запалом навчався в кабаліста з Канал-стріт на прізвище Ідель, знавця у всьому, що стосується забороненої Практичної Кабали, спрямованої на те, щоб засобами білої магії впливати й змінювати саму сферу божественного, а також весь світ. Крім того, він охоче увійшов — скерований друзями, яким його охота видалася принадною, — у світ буддійського юдаїзму й медитував разом із дедалі ширшою когортою «будеїв» — академічними композиторами, кінозірками, йогами. Він практикував аштанга-віньяса-йогу, опанував карти таро, а ще заглибився в нумерологію й букіністичні книжки, в яких були книги з чорної магії, де містилися вказівки щодо створення пентаграм і чарівних кіл, що в них чародій-аматор зможе чаклувати в безпеці.

Швидко з’ясувалося, що він винятково обдарований художник, який технікою міг зрівнятися з Далі (хоча застосовував її краще), метафорист в епоху концептуалізму — його чоловічі й жіночі фігури, часто оголені, містили в собі або містилися у, оточували або були оточені символістськими іконами його таємної науки: квітами, очима, мечами, келихами, сонцями, зірками, пентаграмами, а також чоловічими й жіночими статевими органами. Невдовзі він мав уже власну майстерню неподалік Юніон-сквер, де писав барвисті портрети le tout[14] Нью-Йорка, пань із міської еліти (так, переважно пань, хоча були також деякі ефектні молодики), що з великим задоволенням роздягалися перед ним, аби постати намальованими в буйному світі високих духовних значень, в обрамленні тюльпанів або в купелі райських чи пекельних річок, перш ніж повернутися до храмів мамони, в яких мешкали. Завдяки неабиякому контролю над творчою технікою він досягнув у своїй стилістичній вправності такої швидкості, що міг зазвичай закінчити портрет упродовж одного дня, і цим також завоював прихильність призвичаєної до швидкого темпу життя юрми. Перша його виставка, організована 2010 року Фондом Брюса Гай Кволіті в галереї-одноденці в Челсі, мала запозичену з Ніцше назву «Привілей володіти собою». Він став відомим художником, або, як сам сформулював це зі своєрідною цинічно-жартівливою скромністю, — знаменитістю в масштабі двадцяти кварталів».

Америка змінила їх обох, Петю й Апу, — Америка, це розділене єство, поляризувала їх так, як сама була поляризованою, війни Америки, зовнішні й внутрішні, стали також їхніми війнами; але якщо на початку Петя прибув до Нью-Йорка енциклопедистом-випивакою, що боявся світу й сприймав життя в ньому як безкінечне випробування, Апу приїхав як тверезий романтичний митець і розпусний мешканець метрополії, що фліртує з усім візуальним, а водночас відзначається ясністю бачення, яка дозволяла йому прозирати людей наскрізь, що доводили його портрети: паніка в очах підстаркуватої вдови, вразливе невігластво в позі чемпіона з боксу без рукавичок, відвага балерини з закривавленими балетками, що нагадує бридку Попелюшчину сестру, котра відрізала собі пальці, щоби втиснути ногу в кришталевий черевичок. У його портретах було все, крім підлабузництва; вони могли бути дуже жорсткими. А попри це, люди ломилися в його двері з серйозними чеками в руках. Бути спортретованим Апу Ґолденом, пришпиленим до його полотна, — стало чимось жаданим, цінованим. Тим, що треба. Тим часом, поза своєю майстернею, він жадібно носився містом, обіймаючи його повністю, наче юний Вітмен: лінії метро, клуби, електростанції, в’язниці, субкультури, катастрофи, палахкі комети, гравці, приречені фабрики, розтанцьовані королеви. Він був протилежністю свого брата, ненаситним агорафілом, і про нього почали думати як про магічну істоту, втікача з казки, хоч ніхто не міг напевно ствердити, чи був він зачаклований, чи приречений.

Одягався він набагато крикливіше, ніж старший брат, і часто змінював вигляд. Він носив контактні лінзи багатьох кольорів, інколи двох кольорів водночас, і я до самого кінця не мав уявлення, який у нього справжній колір очей. Його вбрання охоплювало всі модні тенденції планети. З доброго дива він міг відмовитися від пашмінової шалі й замість неї зодягнутися в арабську дишдашу, африканську дашікі, південноіндійську вешті, одну з яскравих латиноамериканських сорочок або ж, коли впадав у стриманий петеподібний настрій, — застебнуту на всі ґудзики суворість пошитої на замовлення англійської твідової трійки. Його можна було побачити на Шостій у максіспідниці або ж у кілті. Ця мінливість багатьох із нас змушувала ламати голову над його орієнтацією, але, наскільки мені відомо, він був традиційним гетеросексуалом; хоч також справедливо назвати його своєрідним генієм сегментування: різні групи друзів він тримав у герметичних коробках, і жодна людина з однієї коробки навіть не була свідома існування інших, відмінних сховків. Тож, можливо, що він жив якимось потаємним життям поза межами гетеросексуальності, можливо, навіть життям розгнузданим. Але, як на мене, це малоймовірно. Ми ще переконаємося, що він не був тим із братів Ґолденів, хто мав клопоти зі статевою ідентичністю. Однак у своїх містичних шуканнях він дійсно розвинув цілу мережу специфічних окультних прив’язаностей, яких не мав наміру обговорювати. Але тепер, коли все з’ясувалося, я можу почати реконструювати те життя, яке він тримав у таємниці.

Нас об’єднувало кіно, і ми любили проводити вихідні вечори в «IFC-Центрі» або «Фільм-Форумі» за переглядом «Токійської повісті», «Чорного Орфея» або «Скромної чарівності буржуазії». Саме кіно було причиною того, що він скоротив своє