Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Ти міркуєш так тому, що ти займаєшся точними науками, а не історією, — відверто сказала я. — Челмсфорд та Ланкашир були лишень крайніми проявами, за якими приховувалось вельми поширене явище.

— Гадаєш, що історик здатен краще зрозуміти дух нинішньої доби, аніж люди, яким довелося в ній жити? — скептично підняв брови Метью.

— Так, — відказала я, наїжачуючись. — Часто саме так і буває.

— Не те казала ти сьогодні вранці, коли не могла второпати, чому в домі немає виделок, — зауважив він. І дійсно: я все перерила догори ногами, доки Метью не пояснив мені, що це кухонне приладдя ще не набуло в Англії широкого вжитку.

— Сподіваюся, ти не один з тих, хто вважає, ніби історики тільки й здатні, що запам’ятовувати дати й розкопувати невідомі факти, — парирувала я. — Моє завдання як історика — зрозуміти, чому в минулому трапилася та чи інша подія. Коли щось відбувається перед твоїми очима, то причини зрозуміти важко, а ретроспективний погляд дає можливість побачити ширший контекст.

— Тоді можеш розслабитися й не турбуватися, бо ти маєш і знання, і ретроспективу, — мовив Метью. — Я розумію твої побоювання, Діано, але запрошення вдовиці Бітон — правильне рішення. «Обговорення завершене» — прозвучало в його інтонації.

— У 1590-х роках траплялися нестачі харчів, і люди не мали впевненості в майбутньому, — сказала я. — І це означає, що люди шукають офірних цапів, щоб вилити на них злість за лихі часи. Може, твої приятелі ще не знають цього, але теплокровні звідниці й повитухи зараз дуже бояться, що їх звинуватять у відьмацтві.

— Я — найвпливовіша людина у Вудстоці, — заявив Метью, беручи мене за плечі. Тому ніхто й ні в чому тебе не звинуватить.

Його зарозумілість вельми здивувала мене.

— Я тут чужа, а вдовиця Бітон нічим мені не завдячує. Якщо я почну привертати до себе допитливі погляди, то стану наражати її на велику небезпеку, — відказала я. — Перш ніж вдаватися до її допомоги, я маю щонайменше сприйматися оточенням як знатна жінка Єлизаветинської доби.

— Ми не можемо витрачати на це час, Діано, — різко кинув Метью.

— А я й не прошу тебе терпляче чекати, поки я навчуся вишивати й варити варення. Але я маю рацію. — Я кинула на нього похмурий погляд. — Можеш кликати свою всезнайку. Але потім не дивуйся, якщо з цього не вийде нічого доброго.

— Довірся мені, — сказав Метью, схиляючи свої губи над моїми. У його очах з’явився мрійливий вираз, і я відчула, як загострився його інстинкт переслідувати жертву та силоміць підкоряти її. Йшлося не лише про чоловіка шістнадцятого сторіччя, який бажав узяти гору над своєю дружиною, йшлося також про вампіра, що хотів упіймати відьму.

— Не вважаю, що суперечки підсилюють статеве бажання, — зауважила я, відвертаючи голову. — Однак Метью явно був протилежної думки. І я відсторонилася на кілька дюймів.

— А я й не сперечаюся, — ніжно відказав Метью, наближаючи свої вуста до мого вуха. — Це ти зі мною сперечаєшся. І якщо ти гадаєш, дружинонько, що я коли-небудь доторкнуся до тебе, коли буду в гніві, то ти глибоко помиляєшся. — Пришпиливши мене своїм поглядом до ліжка, він схопив свої бриджі. — Піду донизу. Може, там хтось іще не спить і складе мені компанію, — сказав Метью і м’якими вкрадливими кроками рушив до дверей і перед ними на мить зупинився. — А якщо хочеш бути схожою на жінку Єлизаветинської доби, то довірся мені й припини ставити під сумнів усе, що я кажу, — різко кинув він і вийшов із кімнати.

Наступного дня один вампір, два демони та троє людей уважно роздивлялися мене, стоячи з протилежного боку широкої підлоги з дощок. Дзвони на церкві Святого Мученика відбили час, і слабке відлуння їхньої мелодії ще довго висіло у повітрі, просякнутому ароматом айви, розмарину та лаванди. Я сиділа на незручному дерев’яному стільці, стиснута набором із блузок, нижньої білизни, рукавів, спідниць та туго зашнурованого корсета. Моє орієнтоване на кар’єру і до дрібниць продумане життя двадцять першого сторіччя блякло і блякло з кожним здавленим подихом. Я похмуро втупилася у вікно, де у тьмяному світлі похмурого осіннього дня холодний дощ лупцював скляні шибки вітражних вікон.

— Elle est ici (Вона вже тут), — оголосив П’єр, зиркнувши в мій бік. — Прийшла відьма, щоб подивитися на мадам.

— Нарешті, — зітхнув Метью. Чіткі лінії його камзола робили його іще більш широкоплечим, а жолуді та дубове листя, вишиті чорним по краях його білого комірця, підкреслювали блідість шкіри. Він схилив набік свою чорняву голову, щоб під новим кутом поглянути, чи успішно пройшла я перевірку на відповідність зовнішньому вигляду єлизаветинської жінки.

— Ну, і як? — спитав він. — Годиться?

Джордж опустив свої окуляри.

— Так. Червонувато-брунатний колір сукні личить їй краще, аніж колір попередньої, і вигідно відтінює її волосся.

— Так, Джордже, господиня Ройдон дійсно має відповідний зовнішній вигляд. Але ми не зможемо вичерпно пояснити її незвичну мову лише тим, що вона прибула з іншої країни, — стримано зауважив Генрі своїм басом. Він виступив уперед і поправив складку моєї парчевої спідниці. — А іще її зріст. Його не сховати. Вона вища навіть за королеву.

— А чому ви впевнені, що нам не вдасться видати її за француженку, іспанку чи голандку? — спитав Том, беручи обчищений апельсин пальцями в чорнильних плямах і підносячи його до свого носа. — Я вважаю, що, зрештою, господиня Ройдон буде у безпеці, якщо розчиниться серед численних лондонських мешканців. Звісно, демони неодмінно помітять її, але простолюдини навряд чи удостоять її другим поглядом.

Волтер здивовано пирхнув і підвівся з низького ослону, немов розмотавшись на свій чималенький зріст.

— Господиня Ройдон має витончені форми та незвично високий зріст. Тому простолюдини віком від тринадцяти до шістнадцяти матимуть достатньо підстав озиратися на неї. Ні, краще їй залишатися тут, із удовицею Бітон.

— Може, краще буде, коли я зустрінуся з нею трохи згодом, наодинці й у селі? — запропонувала я, сподіваючись, що хто-небудь з чоловіків