Читати книгу - "Останній діамант міледі"

— Розумієш, Мілан, — казав Дартов, — життя, мабуть, не варте того, щоб перетворювати його на літературу. Це все одно, що зблиск скляної скалки видавати за сяйво діаманта і змушувати публіку вірити в це. Скло залишиться склом. Хто може поручитися, що ми чуємо одні й ті самі звуки чи бачимо одні й ті самі кольори? Я у цьому не впевнений. А ми намагаємося систематизувати світ, привести його до спільного знаменника. І мільйони людей, як зомбі, повторюють за нами, що море — «смарагдове», а пшениця — «золота». Хіба це не злочин? Ми народжуємо духовних дальтоніків. Істина завжди залишається поза межами свідомості…

Дартов простягнув руку в темряву й намацав на тумбочці попільницю, поставив її собі на груди й струсив туди попіл тліючої цигарки. Він лежав у широкому ліжку, на якому залегко міг би розміститися взвод солдатів. Гілки акацій та вишень, що рясно росли під вікнами, у місячному сяйві утворювали на стіні сюрреалістичні візерунки. Два доги — білий та кольору маренго — мирно спали на килимі перед каміном. Дартов загасив цигарку і прислухався до звуків, що, як густе вино, блукали його багатокімнатним, устаткованим за останнім словом сучасного дизайну помешканням. Він напружував уяву і чув бурмотіння сонної води, захованої у трубах, шурхіт оксамитових портьєр, перешіптування книжок на полицях. Уявна розмова із Кундерою наповнила його єство неабиякою гордістю. Особливо тішила ця можливість сказати «ми» — він, Дартов та інші! Невже це стало реальністю?!

Вогник чергової цигарки, віддзеркалений у люстрі, що стояло у протилежному кутку кімнати, здавався йому язичком сатани, що дражнив його з потойбічного світу. Він не міг змоделювати відповідь Кундери і тому продовжував говорити:

— Зовсім скоро мене тут не буде. Я нарешті вирвусь звідси. Я теж житиму в Парижі, дихатиму одним повітрям з тобою і їстиму — долаючи огиду! — клятих слимаків та жаб’ячі стегенця. І ніхто не змусить мене написати жодного рядка. Досить з мене цих мук…

Він непогано попрацював цей рік — за книгою, що набула такого резонансу, він — не без допомоги найманих «негрів» із провінції, — зробив пару сценаріїв. За одним уже було знято багатосерійний фільм, другий викупила одна із відомих зарубіжних кіностудій, і чимала сума доларів уже очікувала на свого господаря в найнадійнішому швейцарському банку. Лишалося тільки поволі згорнути свою діяльність тут. І це треба було робити дуже обережно.

На нічному столику раптом задзеленчав білий телефон. Дартов поглянув на годинник — пів на першу ночі. Доги повели вухами і, не міняючи пози, напружилися. Це були елітарні собаки — хитрі й розумні.

Дартов зняв слухавку.

— Розбудив? — почув бадьорий голос свого старого приятеля з колишньої комсомольської юності Семена Атонесова.

— Яке це має значення?

— Справді, ніякого, якщо ти взяв трубку, — погодився Атонесов. — Я до тебе так пізно от з якого приводу. За кілька днів, ти ж знаєш, сюди прибуває величезна делегація на літературні читання. Буде грандіозний круїз по Дніпру із виходом у Чорне море та вечорами у кожному портовому місті. Кінцевий пункт призначення — Коктебель. Там буде шалена гулянка. Звичайно ж, усі хочуть бачити у складі нашої делегації тебе. Ти як, згоден?

— А хто з наших буде?

— Ну хто-хто — як завжди: ти, я, Портянко та Араменко. Кого нам іще треба? Решта — усе правління нашої творчої спілки та місцеві козли, яких підбиратимемо у кожному пункті, та, звичайно ж, іноземці — письменники, перекладачі, літературознавці, видавці тощо. Десять днів відпочинку! Щоправда, доведеться повиступати у кожному містечку — але тут уже нічого не вдієш. Зрештою, розважимося і, гадаю, добре повеселимося. До речі, заодно й покажеш свою нову віллу, що придбав у Криму, — ми ж будемо неподалік. От і обмиємо покупку! Ну як?

Дартов зморщився. Останнім часом він намагався уникати старих приятелів — тільки вони ще мали право розмовляти із ним зневажливим тоном, ба навіть і шантажувати: надто багато пригод пережито разом, надто багато зайвої відвертості, а то й звичайної заздрості… У наш час друзі стають небезпечними, міркував Дартов, але чому б не скористатися нагодою з’ясувати стосунки? Він дав згоду і поклав слухавку. Доги розслабилися. Тиша та темрява знову набули своєї первозданності.

…їх називали «четвіркою відважних», вони товаришували давно. Разом працювали в райкомі комсомолу, разом відвідували молодь у районах, не уникаючи можливості попиячити та розважитись. Їх пов’язували спільні таємниці бухгалтерських підтасовок та шалених любовних пригод. Атонесов перший відчув вітер змін і зайнявся рекламним бізнесом на одному з телевізійних каналів, Портянко завів маленький пивний заводик, Араменко здобув славу викривача-есеїста в одній із столичних газет. Разом із Араменком Жан Дартов зробив обом друзям по кілька тоненьких збірочок оповідань і прийняв друзів до свого творчого об’єднання. Попиваючи пиво по суботах у сауні Дартова, друзі тішилися своєю причетністю до творчої еліти. Але із усім цим треба зав’язувати, знову подумав Дартов. Він почав помічати, що жарти товаришів стають дедалі небезпечнішими для його репутації. До того ж, їхня дружба усе частіше скидалася на змову. Вони досить добре і досить довго знали один одного. Репліка Атонесова про «віллу в Криму» розхвилювала його. Треба ставити усіх на місце! І робити це негайно.

Дартов ще довго крутився в ліжку, знову палив, намагався викликати сон. А замість цього перед очима виникала ТА картина, і Дартов міцніше стискав зуби, аби не випустити назовні довге вовче виття…

На вулиці здійнявся вітер, і віття дерев застукало у скло. Дартов здригнувся, зі свого килима скочили на ноги й загарчали собаки. Цей стукіт не давав йому спокою вже давно. Дартов увімкнув світло, намацав у тумбочці в’язку ключів і, взявши за ошийник білого дога, вийшов зі спальні…

* * *

Після дзвінка до старого приятеля Семен Атонесов відійшов від шинквасу і попрямував до столика, де на нього чекали Вадим Портянко та Ярик Араменко.

У нічному клубі «Чикаго» життя тільки-но розпочиналося. На невеличкому круглому подіумі витанцьовували дві напівроздягнуті кобіти, над столиками здіймався цигарковий дим, офіціанти розносили напої та закуски, публіка очікувала на виступ заїжджої естрадної зірки.

— Ну, як він? — запитав Портянко, відправляючи до рота чималий шмат м’яса по-французькому.

— Поїде, — коротко відповів Атонесов і налив собі чарку коньяку. — Дивись, яка дєвочка!

— Почекай-но з «дєвочками», — зупинив його порив Араменко. — Точно поїде?

— Атож! — Атонесов перехилив чарку й підчепив виделкою тигрову креветку. — Чому б йому з нами не поїхати?

— А чого б йому їхати? — спалахнув Араменко. — Він, якщо схоче, сам може такий круїз влаштувати! На власній яхті!

— Та