Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Арсен кивнув, стиснувши автомат.

— Так. І якщо Сталкери з околиць щось чули, це може пролити світло. Ядро чи ні — хтось знає.

Герман закінчив передачу, рація тріснула статичним шумом.

— Цитадель висилає групу. Але я не чекатиму. Якщо Ядро в грі — самі чи з моїми, — ми мусимо дістатися до них першими.

Максим хмикнув, голос холодний, але з ноткою тривоги:

— Чудово. Поки ми тут ганяємо привидів, ці гайковерти під охороною твоїх можуть готувати наступний сюрприз. Або хтось інший, кого Цитадель прогавила.

Він відчував, як гнітюче передчуття стискає груди. Ядро — не воїни, а майстри, що тримають техніку живою під наглядом Цитаделі й кулаками Чорної Мітки. Їхня мізерна сила — жменька бійців — не тягне на бійню, але їхні знання можуть бути ключем. Або пасткою. Час спливав, і кожен крок у темряві ТРЦ здавався ходом по тонкому льоду, який Максим, із усім своїм досвідом, не міг прорахувати.

Бійці почали збиратися, і Максим оглянув Германа з Арсеном. На їхніх обличчях змішалися рішучість і тривога — вони стояли на межі небезпеки, але відступ не розглядався.

— Якщо ворог застосував таку силу, ми не знаємо, що вони ще можуть, — сказав Герман, його брови насупилися.

— Ті, хто це зробили, не жартують, — додав Арсен, його погляд ковзнув по розтрощеному залу. — Хлопці, шукайте інших вцілілих і допоможіть цьому, — він кивнув на знепритомнілого хлопця. — Ми втрьох їдемо до Ядра.

Максим кивнув, але думки гуділи. Це не була просто сутичка — занадто чітко, занадто сплановано. Щось більше ховалося за цією різаниною, і це вибивало з колії навіть його, Сталкера з кривавим досвідом.

Група рушила до виходу, прислухаючись до кожного шереху. Раптом із-за потрощеної стіни долинув слабкий стогін.

— Стій, — прошепотів Максим, вказавши на джерело.

Усі завмерли.

— Вцілілий або пастка, — коротко кинув Арсен, стиснувши автомат.

— Перевірю, — вирішив Максим. — Арсен, Герман, прикрийте.

Він повільно підійшов до дверей, серце калатало, адреналін бив у скроні. Обережно штовхнув двері — за ними сидів худий хлопець, обличчя в бруді, очі горіли страхом і надією.

— Дякую… Я думав, мене кинули, — прохрипів він, ледь стримуючи сльози.

— Ми тут, — відповів Максим, допомагаючи йому встати. — Що сталося?

Хлопець, віддихавшись, заговорив тремтячим голосом:

— Вони налетіли… швидко, як машини. Вибухи, техніка, потім усе рознесло. Залетіли всередину, відкрили вогонь. Професіонали, не пси з Пустоти. Ми навіть не встигли зброю взяти.

Раптом він знепритомнів, гепнувшись на бетон. Максим перевірив пульс.

— Живий, — сказав він, глянувши на Арсена й Германа. — Треба його витягти.

Герман насупився, повернувшись до бійців Чорної Мітки, що наблизилися.

— Заберіть його, надайте допомогу. Шукайте інших, хто вижив. Ми до Ядра. Якщо це профі, вони можуть повернутися.

— Ідемо, — кинув Максим, рушивши до виходу.

На вулиці, біля пікапа Чорної Мітки, вони зупинилися. Максим глянув на розтрощений фасад ТРЦ, поки бійці обережно переносили вцілілого до укриття. Його голос став холодним, але з ноткою здивування:

— Ядро? Маячня. Якби це були вони, не сюди б ударили. Їм би Форт чи Цитадель рвати, ближче до їхнього лівого берега. А Більшовики на правому — це кілометри. І подивись, — він кивнув на діри від снарядів, — тут не механіки потрібні, тут холоднокров’я й план. Ядро гайки крутить, а це — різанина з головою.

Арсен глянув на нього, шрам напружився.

— Хлопець казав про техніку й професіоналів. Ядро знає машини, але ти правий — це не їхній почерк.

Герман кивнув, стиснувши автомат.

— Тоді рухаємо до них. Якщо не вони, то знають, хто.

Троє сіли в пікап — Герман за кермо, Максим поруч, Арсен позаду. Машина рвонув уперед, ланцюги на колесах заскреготіли по асфальту. Спустошені вулиці розкинулися навколо — уламки скла, обвислі дроти, порожні магазини з вибитими вікнами. Трави пробивалися крізь тріщини, ніби насміхаючись над руїнами.

Дорога до Ядра вела через Дарницький міст — Південний розвалився, тріщини й обвали зробили його пасткою. Шлях через Дарницю означав Рейдерів, але пікап маневрував між уламками без пригод. Напруга гуділа в повітрі, кожен чекав загрози, але тиша трималася.

Коли пікап під’їжджав до Дарницького мосту, рація Германа тріснула. Знайомий голос прорізав шум:

— Германе, це Олег. Група прибула в "Більшовик". Оглядаємо місце.

Герман скривився, стиснувши рацію так, що побіліли кісточки.

— Олег? Чорт тебе забирай, я казав триматися подалі від цього!

— Це моя робота, хочеш ти чи ні, — різко відрізав брат. — Я з Цитаделі веду загін. Доповімо, що знайдемо.

Герман сплюнув, вимкнув рацію й глянув на Максима.

— Мій брат. Упертий ідіот. Уже там.