Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Це не просто зброя, — сказав він тихо, голос тремтів від стриманої тривоги. — Це… техніка. Щось, що може рознести клан за хвилину. Але звідки?

Максим підійшов, глянув на снаряд, потім на діри в стінах. Його цинізм боровся зі здивуванням — він бачив смерть, але не таку.

— Якщо це танки, то ми в дупі, — кинув він, пирхнувши, але очі видавали сумнів. — Тільки де вони їх взяли? І чому тут ще й вибухи зсередини? Хтось замінував це місце до чортів.

Арсен стояв поруч, його шрам здавався глибшим у тьмяному світлі. Він стиснув автомат міцніше, голос був холодним, як лід:

— Я ж кажу це не Рейдери. Не мутанти. Хтось із силою. Ми не готові до такого.

У цей момент підійшли бійці Чорної Мітки, їхні обличчя були блідими, очі блищали тривогою. Один струшував пил із бронежилета, другий тримав закривавлений ніж, знайдений на вулиці.

— Там, зовні, те ж саме, — сказав перший, голос хрипів. — Дві такі залізяки валяються біля входу. Трупи скрізь, гільзи — як килим.

— Перевірили околиці, — додав другий, кивнувши на головний вхід. — Тільки Більшовики мертві. Жодного нападника. Як бойня без свідків.

Максим глянув на товаришів, відчуваючи, як пульс б’є в скроні. Він виживав у Пустоті роками, але це було нове — не хаос, а холодна, спланована різанина.

— Треба знайти вцілілих, — сказав він, голос колючий, але з ноткою людяності. — Якщо вони є, то знають, що за хрінь тут була. Інакше ми просто наступні.

Герман насупився, його рука стиснула рацію.

— Так, але крок за кроком. Хто б це не був, вони не дурні. І не слабкі.

Арсен кивнув, його погляд різав темряву попереду.

— Рухаємося далі. Але тримайте очі відкритими. Це не наша гра.

Загін рушив углиб, до головного залу, де гуділи вентиляційні шахти. Максим затримався на мить вивчаючи все що його оточує. Він ще раз глянув на діри в стінах, на снаряд, на сліди вибухів, що розірвали бетон із середини. "Це просто бійня, знищення." — подумав він, звузивши очі. Це не кігті, не примітивна зброя, не знайомий ворог. Щось, озброєне, з планом. Щось, із чим він, Сталкер із досвідом убивств і виживання, ще не стикався. Відчуття безсилля кольнуло, але він рушив за групою, стиснувши зброю у руці.

— Ми повинні бути вкрай обережними, — сказав Арсен, його голос був холодним і твердим, як бетон під ногами. — Якщо тут хтось із такою зброєю, вони можуть повернутися.

Максим стояв біля снаряда, що вгруз у підлогу, оглядаючи обгорілі уламки боулінгу. Слова Арсена гуділи в голові, змішуючись із гнітючим відчуттям, що це лише початок. Він глянув на Германа, потім на Арсена, і заговорив, голос колючий, але з тінню сумніву:

— Є одні, хто міг би знати, що за хрінь тут була. Ядро. Вони сидять на старому танковому заводі, тримають техніку живою. Якщо хтось і може підказати, що це за снаряди й вибухівка, то це вони.

Герман кивнув, його обличчя напружилося, очі звузилися.

— Так, Ядро. Механіки й інженери, що гайки крутять під наглядом Цитаделі. У них самих сили — жменька Сталкерів, та й ті ледве живі. Але Чорна Мітка там стоїть міцно — охороняє тих, хто воювати не вміє. Якщо б це їхня робота, то хтось із наших дав знати. Або…

Арсен склав руки на грудях, його шрам здавався темнішим у тьмяному світлі.

— Ядро лагодить, а не стріляє. Цитадель тримає їх на короткому повідку, а Мітка — їхні кулаки. Якщо вони й замішані, то не самі. Але досвід у них є — могли б розібратися, що тут до чого.

Максим потер шию, відчуваючи, як пульс б’є в скроні. Він виживав, вбивав, бачив смерть від кігтів і куль, але це — снаряди, замінування, холодна точність — вибивало з колії.

— Їхня справа — лагодити залізо для Цитаделі, — сказав він, пирхнувши. — Самі вони ледве відбилися б від Блукачів, не те що снаряди тягали. Але Чорна Мітка на їхній базі… Хтось із твоїх, Германе, міг би знати більше. Якщо це не вони, Ядро може дати пораду. А якщо вони — то ми в глибшій дупі, ніж я думав.

Герман стиснув рацію, його голос став різким:— Ядро під нашим крилом, але не під моїм. Якщо вони щось крутять за спиною Цитаделі, я випотрошу це з них сам. А якщо ні — їхні мізки нам потрібні. Треба знати, хто ще в Пустоті має такі іграшки.

Арсен глянув на Максима, його погляд був твердим і холодним.

— Інформація — наш шанс. Ядро чи Мітка — хтось із них бачив або чув. Без цього ми сліпі.

Герман увімкнув рацію, його голос прогудів у порожнечі:

— Цитадель, це Герман. ТРЦ "Більшовик". Снаряди, вибухи, Більшовики вирізані. Потрібен загін, терміново. І ще — я йду до Ядра. Там наші, але щось нечисто. Підтримка потрібна тут і зараз.

Поки він говорив, передаючи координати й деталі, Максим відійшов до розбитого вікна, виглядаючи на парковку. Трупи, гільзи, уламки — усе кричало про бійню, якої він не розумів. Ядро, що гне спину під Цитаделлю, і Чорна Мітка, що стоїть над ними, — дивна пара для такого хаосу. Але якщо не вони, то хто?

— Давайте шукати вцілілих, — кинув він, обернувшись до Арсена. — Якщо хтось живий, скаже, що бачив. І чи є сенс пхатися до Ядра з їхньою Міткою за спиною.