Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Шлях у тінь

Вночі море було мовчазне. "Сріблястий Ворон" і "Чорний Грив" йшли паралельним курсом, розтинаючи води на південний схід — туди, де, лежала Безмовна Затока.

Місяць був затуманений, світло ковзало хвилями, немов щось шептало під поверхнею. Кайла стояла на носі корабля, її пальці стискали Перлину — та слабко мерехтіла. Але щось у цьому світлі було тривожним, як попередження.

— Вона не веде нас, — прошепотіла Кайла. — Вона боїться.

Ейрін спостерігав за нею з-під навісу над штурвалом. Його очі затримались не на горизонті, а на її тремтячих пальцях і блідому обличчі. Перлина згасала — і він відчував, як ніби з нею щось повільно гасне і в Кайлі.

— Ти виглядаєш змучено, — м’яко сказав він, підходячи ближче. — Це забирає сили?

Вона не одразу відповіла. Лише легенько кивнула.

— Кожен раз, коли ми наближаємося до місць, пов’язаних із Ним… — вона не вимовила імені Марел’Кура, — …Перлина наче задихається. І я разом із нею.

— Якщо буде надто важко — ти скажеш, — його голос був твердий, але в очах блищала неприхована тривога. — Я не дам тобі зникнути в цьому тумані.

— Це не те, що я можу зупинити. Вона — частина мене.

— А ти — частина мене, — тихо, майже не чутно, промовив Ейрін. — І я не дозволю йому це відібрати.

Вона дивилася на нього довго, крізь повітря, насичене тривогою. Перлина затремтіла в її руці, і на мить світло в ній спалахнуло — ледь, як відповідь на ці слова.

На палубі царювала гнітюча тиша. Матроси працювали без жартів. Картан сидів на бочці, кутаючись у вовняну куртку, очікуючи чогось — можливо, голосів із туману.

Ранмар, який наблизився до них, озвався:

— Ми входимо в простір, якого на картах не було ще з часів Дванадцяти Островів. Це мертва зона — тут губляться голоси, щезають кораблі.

— І з’являються вони, — додав Картан, вказуючи на обрій.

Туман уклався на хвилі, спершу легкий, потім — густий, мов саван. З «Чорного Грива» спалахнув червоний сигнальний вогник.

— Почалось, — прошепотіла Кайла. — Туман не природний. Це він.

— Марел’Кур, — промовив Ейрін, знову глянувши на Перлину, яка тьмяно тліла. — Ми ввійшли в його світ.

Його тривога зростала. Не як у капітана — як у чоловіка, що міг втратити більше, ніж корабель.

Вітер зник. Вітрила повисли мертвим полотном. Вода — гладка, як дзеркало. І в цьому дзеркалі з’явилось відображення іншого корабля. Чорний корпус. Без вітрил. Але він рухався. Немов ковзав по хвилі, не торкаючись її. Вогники на бортах — сині, крижано-холодні.

— Примарний розвідник, — промовив Ранмар. — Я бачив їх у Північних Шлюзах. Вони шукають слабких.

— Нас, — сказала Джейн. — Шукають нас.

Кайла підняла Перлину, та освітилася м’яким світлом, гаснучи, наче в боротьбі.

— Якщо ми не розвіємо туман, — прошепотіла вона, — ми втратимо себе. Пам’ять. І голос.

Ейрін стиснув рукоять шаблі.

— Тримай зв’язок з "Чорним Гривом". Не дайте лінії розірватися. Якщо ми розпадемось — він витягне нас одного по одному.

З туману пролунав голос — низький, спотворений, мов грім крізь воду:

— Ви прийшли на заклик. І тепер вам не вийти.
— Марел’Кур чекає. У водах, що бачать. У затоках, що пам’ятають.

Кайла впала на коліна. Її очі затуманились. Ейрін кинувся до неї, схопив за плечі.

— Кайло! Залишайся тут, зі мною. Не слухай його!

— Він… він призначив зустріч. У центрі. Перлина бачить його… бачить його занадто ясно, — прошепотіла вона, ніби крізь сон.

Ейрін затис її в обіймах. Його серце билося швидше, ніж годинник на кормі.

— Це пастка, — прошепотів він, уже до себе. — Але ми підемо. Бо інакше він прийде за нами.

На обрії заблискотіла підсвітка. Безмовна Затока. Вона вже чекала.

— Готуватись до висадки, — мовив Ейрін, ставши знову тим, ким мав бути. — Але не як здобич. Як ті, хто прийшли відвоювати світло.