Читати книгу - "Доктор Фаустус"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ви загнівалися, що я прийшов?
— Ні, Ехо, не дуже. Але гирі ще тільки на півдорозі.
У такому випадку він просив показати музичну скриньку. То був мій подарунок, я привіз його Адріанові з Мюнхена: темно-руда скринька, що заводилася зісподу. Її горбкуватий валок починав крутитися, торкаючись металевих зубців гребеня, і вона виконувала, спершу з квапливою грацією, а потім повільніше, стомлено, три простенькі, короткі, добре гармонізовані мелодії, які Ехо кожного разу вислуховував так само захоплено; ніколи не забуду, який веселий, вражений і водночас глибоко замріяний був тоді в нього погляд.
Любив він також розглядати дядькові рукописи, ті порожні, чорні значки, розписані по жмутиках лінійок, оздоблені прапорцями і хвостиками, з'єднані дужками й рисками, і завжди розпитував, про що ті значки говорять: про Ехо вони говорили, між нами кажучи, і хотів би я знати, чи в нього виникав такий здогад, чи в його очах можна було прочитати, що він виснував це з пояснень композитора. Тій дитині випало найпершій серед нас «заглянути» в начерки партитури пісень із «Бурі», над якими Леверкюн тоді потай працював: він написав їх для сопрано, челести, приглушеної скрипки, гобоя, приглушеної сурми та флажолетннх звуків арфи і, наповнивши першу, «Come unto these yellow sands»[596], голосами природи, що зринають то тут, то там, об'єднав її з другою, «Where the bee sucks, there suck І»[597], цнотливо милою, і справді, той, хто чув ці «вишукано-примарні» звуки бодай внутрішнім слухом, читаючи партитуру, може разом із Фердінандом з «Бурі» спитати: «Звідкіль я чую музику? З повітря чи з надр земних?» Бо той, хто склав ці пісні, всотав у своє тонке, як павутина, пронизане шепотом плетиво не лише легке, по-дитячому гарне, бентежне ширяння Арієля[598] — of my dainty Ariel[599],— а й цілий світ ельфів, що живуть на пагорбах, у струмках і в долинах, маленьких кволих майстренят, напівляльок, що розважаються при місяці, викладають кільцями траву вівці, якої та не бере, і збирають опівнічні гриби.
Ехо щоразу просив показати йому в нотах ті місця, де собака гавкає, а півень кукурікає. А ще Адріан розповідав йому про лиху відьму Сикораксу та її малого служника, який був надто делікатним духом, щоб виконувати її мерзенні вказівки, і якого вона за те затисла в розсоху ялини, де він промучився дванадцять років, поки нагодився добрий чарівник і визволив його. Непомук спитав, скільки років було маленькому духові, коли його затисли в розсоху, і скільки, виходить, йому було через дванадцять років, коли він звільнився, але дядько сказав йому, що малий не мав віку, а був і до ув'язнення, і після нього таким самим тендітним сином повітря, й ця відповідь, видно, вдовольнила Ехо.
Розповідав йому господар абатського покою й інші казки, всі, які пам'ятав: про Поплигайка, про Фаладу і про Рапунцель, про співака-стрибунця смугастого Жолудька. Малий любив слухати ці казки, вмостившись боком у дядька на колінах і часом ще й обнявши його ручкою за шию.
— Диво, та й годі,— казав він задоволено, коли розповідь доходила кінця, але не раз не дослухував її, а засинав, схиливши голову на грудях в оповідача.
Адріан тоді довго сидів завмерши, ледь підтримуючи підборіддям голову хлопчика, аж поки приходила котрась із жінок і забирала його.
Як я вже казав, Адріан іноді цілими днями уникав Ехо, або тому, що напружено працював, або ховався від мігрені серед тиші затемненої кімнати, або ще з якоїсь причини. Та після такого дня він любив увечері майже непомітно зайти до малого в кімнатку, коли той уже лежав горілиць у ліжку й разом із пані Нічичирк або з Клементиною чи з ними обома молився, склавши на грудях долоньки. То були дивні молитви[600], він знав їх багато, але майже ніколи не повторював ту саму два вечори підряд. Він виразно проказував, дивлячись на стелю синіми як небо, очима:
Хто вірний Божому закону
Спокійно доживе до скону.
Він в Богові, і в ньому Бог
В душі його нема тривог. Амінь.
Або:
Хоч би який вчинив хто гріх,
У Бога ласки є на всіх.
Мої провини геть дрібні,
Бог усміхнеться лиш мені. Амінь.
Або ще така, дуже дивна, безперечно, забарвлена вченням про наперед визначену долю:
На всякому гріхів тавро,
Хоч часом робить він добро.
І те добро не пропаде,
Дарма що його пекло жде.
О Господи ласкавий, дай,
Щоб я й мій рід попали в рай. Амінь.
А часом така:
Хоч сонце дивиться в багно,
А й чистих знайде там воно.
І я хай буду чистий, Боже,
Аж поки смерть мене знеможе. Амінь.
Або, нарешті, ось ця молитва:
Кожен, хто просить за інших Бога,
Просить цим і за себе самого.
Ехо просить за цілий світ.
Хай береже його Бог від бід. Амінь.
Цю молитву я, зворушений до глибини душі, чув на власні вуха, хоч хлопець, мабуть, не помітив моєї присутності.
— Що ти скажеш про цей теологічний торг? — спитав мене Адріан, коли ми вийшли з кімнати. — Він просить відразу за всі створіння на землі, недвозначно зараховуючи й себе до них. Чи побожній людині якраз належить знати, що вона служить собі, прохаючи за інших? Адже безкорисливість кінчається, як тільки людина помічає, що вона їй стає в пригоді.
— Якась правда у твоїх словах є,— відповів я. — Але ж його молитви все-таки безкорисливі, бо він міг би просити тільки за себе самого, а просить за нас усіх.
— Так, за нас усіх, — тихо мовив Адріан.
— До того ж ми говоримо про нього так, наче він сам видумав ці молитви, — повів далі я. — Ти не питав його, від кого він їх перехопив? Від батька чи від кого?
Відповідь була така:
— О ні, я волію не ставити такого запитання, та, по-моєму, він і не міг би відповісти на нього.
Видно, такої самої думки були й господині хутора. Вони теж, наскільки мені відомо, ніколи не розпитували малого, хто його навчив тих молитов. Від них я й запам'ятав ті, яких мені самому не довелося почути. Вони переповіли мені їх, коли Непомука Шнайдевайна вже не було між нами.
XLV
Його взято від нас, це дивовижно прекрасне створіння, взято з цього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доктор Фаустус», після закриття браузера.