Читати книгу - "Безсоння"

2.

У той же день, коли Ральф і Луїза виражали свою згоду на спільне життя, п’яничка із зеленою аурою — у якого справді був дядько, що жив у Декстері, хоча той і не бачив свого племінника-невдахи уже років п’ять або навіть більше, — брів по Строуфорд-парку, мружачи очі від снігу, який так сліпуче сяяв під яскравим сонцем. Він шукав пляшки, які можна буде здати. Чудово, якби грошей вистачило на пінту віскі, але не зашкодить і пінта дешевого вина.

Неподалік від кабіни чоловічого туалету він помітив яскравий блиск металу. Можливо, це всього лише сонце, відбите від пляшкової пробки, але такі речі обов’язково потрібно перевіряти. Може, десять центів… Хоча п’яничці здалося, що предмет блиснув золотом. Він…

— Боже праведний! — вигукнув чоловік, підбираючи обручку, яка загадковим, майже містичним чином опинилася на снігу. Він підніс перстень ближче, щоб розгледіти напис, вигравіруваний з внутрішнього боку: «Е.Д. — Е.Д. 5-8-87».

Пінта? Ні, чорт забирай. Це маля забезпечить йому цілу кварту. Кілька кварт. Можливо, він тиждень зможе пити квартами.

Перебігаючи через перехрестя Вітчгем і Джексон-стріт (саме тут Ральф Робертс одного разу мало не знепритомнів), п’яничка не помітив, що наближається автобус. Водій побачив жебрака, але колеса автобуса потрапили на крижану доріжку.

П’яничка так ніколи й не довідався, що збило його. Ось він вибирав між «Олд Кроу» і «Олд Ґренд-Дед», а за мить уже був у темряві, яка чекає на всіх. Перстень, скотившись по водостічній канаві, провалився крізь ґрати й залишився там надовго, дуже надовго. Але не назавжди. У Деррі речі, які щезли в стічній канаві, можуть — частенько це закінчується неприємностями — підніматися нагору.

3.

Після цього Ральф і Луїза не жили щасливо вічно.

У світі шот-таймерів ніщо не триває вічно, щастю або нещастю приходить кінець — факт, чудово відомий Клото й Лахесісу. Ральф і Луїза справді прожили щасливо якийсь час. Ніхто з них не заявляв, що це найщасливіші роки в їхньому житті, адже вони згадували своїх колишніх партнерів по сімейному життю з любов’ю й ніжністю, але в глибині душі обоє вважали ці роки найщасливішими. Ральф не був певен, що пізнє кохання — найбільш багате кохання, але думав, що саме така любов найдобріша і найвиповненіша.

«Наша Луїза», — частенько повторював він, посміюючись. Луїза робила вигляд, що сердиться, але це було вдаванням — вона бачила вираз його очей, коли Ральф вимовляв ці слова.

У їхній перший різдвяний ранок як чоловіка й дружини (вони вирішили жити в затишному будиночку Луїзи, а будинок Ральфа виставили на продаж) Луїза подарувала Ральфові цуценя гончої.

— Я ледь не передумала перед самою покупкою. Кажуть, тварин дарувати не треба, але щеня було таким милим у вітрині зоомагазину… І таким сумним… Якщо воно тобі не подобається або ти не хочеш провести решту зими, навчаючи його всіх собачих премудростей, так і скажи. Ми знайдемо кого-небудь…

— Луїзо, — перебив її Ральф, зводячи брову й сподіваючись, що це нагадує іронічну манеру Білла Мак-Ґоверна, — ти занадто багато базікаєш.

— Невже?

— Так. Так буває завжди, коли ти нервуєш. Не хвилюйся, мені дуже сподобалася ця панночка. — І його слова зовсім не були перебільшенням, Ральф одразу ж полюбив це чорне з підпалинами цуценя.

— А як ти її назвеш? — запитала Луїза.

— Розалі, — відповів Ральф.

4.

Наступні чотири роки виявилися дуже вдалими для Елен і Наталі Діпно. Якийсь час вони скромно жили у східній частині міста в квартирці, яку змогли винайняти на платню Елен. Їхній будинок на Гарріс-авеню був проданий, але гроші пішли на оплату величезних рахунків. Потім у червні 1994 року Елен несподівано одержала страховку… а вітром, що приніс гроші,[64] виявився Джон Лейдекер.

Спершу «Східна страхова компанія» відмовилася виплачувати страховку Еда Діпно, стверджуючи, що він пішов із життя з власної волі. Потім, після численних розмов і переконань, вони дійшли певної угоди. Їх переконав приятель Джона Лейдекера по грі в покер Говард Геймен. У вільний від гри в карти час Геймен був юристом, який отримував задоволення від боротьби зі страховими компаніями.

Лейдекер випадково зустрівся з Елен у лютому 1994 року в будинку Ральфа й Луїзи і був надзвичайно захоплений («Те, що сталося зі мною, ніколи не було любов’ю у звичайному розумінні цього слова, — пізніше оповідав він Ральфові й Луїзі, — але, мабуть, воно й на краще, з огляду на те, як усе воно вийшло»). Він познайомив Елен із Гейменом, бо був упевнений в тому, що страхова компанія намагається обманути її. «Ед збожеволів, а не вчинив самогубство», — сказав Лейдекер і стверджував це навіть тоді, коли Елен вручила йому його капелюха і вказала на двері.

Після того як Говард Геймен звинуватив «Східну страхову компанію» в усіх мислимих і немислимих гріхах, Елен одержала чек на сімдесят тисяч доларів. Пізньої осені 1994 року більшу частину цих грошей Елен витратила на купівлю садиби на Гарріс-авеню, через три будинки від її колишнього житла і якраз навпроти Гаррієт Бенніґен.

— Мені ніколи не подобалося жити в східній частині міста, — якось у листопаді того ж року зізналася Елен Луїзі. Жінки поверталися з парку. Наталі дрімала у візочку, присутність маляти виказував лише кінчик рожевого носика і хмарина холодного подиху, що виривалася з-під величезної шапочки, власноруч зв’язаної Луїзою. — Увесь час я мріяла про Гарріс-авеню, мені навіть снилося це місце. Хіба не безумно?

— Не думаю, що сни коли-небудь бувають божевільними, — відповіла Луїза.

Елен і Джон Лейдекер зустрічалися більшу частину літа, але ні Ральф, ні Луїза не здивувалися, коли залицяння раптом припинилися після Дня праці,[65] як і тому, що на строгій блузці бібліотечного працівника Елен з’явився рожевий трикутник, приколений англійською шпилькою. Можливо, Ральф і Луїза не здивувалися, тому що прожили доволі довго й багато чого побачили на своєму віку, — чи, можливо, на якомусь глибинному внутрішньому рівні вони й далі бачили аури, що оточують людей і предмети й відкривають вхід у таємне місто прихованих змістів і завуальованих мотивів.

5.

Після переїзду Елен на Гарріс-авеню Ральф і Луїза частенько доглядали за Наталі, неймовірно насолоджуючись цим. Наталі була дитиною, яка могла б стати вінцем їхнього шлюбу, якби вони одружилися років на тридцять-сорок раніше. Найхолодніші, найпохмуріші зимові дні ставали теплішими і яскравішими, коли приходила Наталі, схожа на ведмежа у своєму рожевому зимовому комбінезончику з рукавичками, що звисали на тасьмах.

— Пливіт, Лальфе! Пливіт, Лиїза! Я плийсла до вас!

У червні 1995 року Елен купила старе «вольво», до якого прикріпила девіз: