Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Правомірність автентичного тлумачення визнавалась завжди незалежно від того, чи отримав орган право на відповідне тлумачення за законом, чи ні»[348]. І ще одне висловлювання Ю. М. Тодики: «Вважаємо, що офіційне тлумачення має право давати будь-який орган, що видав відповідний нормативно-правовий акт, оскільки ніхто краще цього органу не знає, що він мав на увазі, приймаючи дані норми. Тому Верховна Рада має право на офіційне тлумачення (автентичне)»[349].

2. Таке розуміння права органів, що уповноважені видавати акти законодавства, на офіційне тлумачення — автентичне, яке (право) не потребує закріплення в законі, і делеговане, що потребує надання відповідному органу повноваження законодавчими актами, втілюється в нормативну систему України.

Коли читаєш монографію Н. Н. Вопленка, яка була видана в умовах «розвинутого соціалізму» (1976 р.) та яка присвячена офіційному тлумаченню норм права, відчуваєш дух права сталінсько-брежневської епохи[350]. Вивчення ж актів законодавства України, що є чинними на цей час, запевнює, що Н. Н. Вопленко був правий, коли писав про багаторівневий характер системи актів офіційного тлумачення та цілісність системи офіційних роз’яснень. Здається, що такого бурхливого розвитку, як у сучасній Україні, система офіційних роз’яснень нормативно-правових актів не набувала навіть в період «розвинутого соціалізму».

Сам термін «офіційне тлумачення» використовується у ч. 1 ст. 8 Закону «Про міжнародне приватне право», правда, стосовно випадку застосування права іноземної держави (приписується встановлювати зміст права іноземної держави, зокрема згідно з офіційним тлумаченням норм відповідного права). Але тут під терміном «офіційне тлумачення», очевидно, мається на увазі тлумачення судове.

3. Після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. Верховна Рада України отримала повноваження здійснювати тлумачення законів на період до створення Конституційного Суду України (п. 5 розділу XV «Перехідні положення» Конституції). Спроба Верховної Ради в цей період дати тлумачення ст. 98 Конституції[351] наштовхнулась на опір Конституційного Суду. Однією із перших справ, яку розглянув Конституційний Суд України, була справа про конституційність Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення статті 98 Конституції України», рішення у якій було прийняте 1 жовтня 1996 року[352]. Названа Постанова була визнана такою, що не відповідає Конституції. При цьому Конституційний Суд звернув увагу на сутність Конституції: «Вживання такого словосполучення (йдеться про словосполучення «Конституція України і (та) закони України» — Авт.) у тексті Конституції України, зокрема у статті 150, не є випадковим. Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції України), який відповідно до статті 5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами (там же). Отже, прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом».

Із п. 6 розділу XV «Перехідні положення» Конституції («до створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України») за допомогою висновку a contrario слід зробити висновок про те, що після створення Конституційного Суду Верховна Рада втратила повноваження здійснювати офіційне тлумачення законів. Це правило не суперечить будь-якому іншому правилу, а навпаки, відповідає п. 2 частини першої ст. 150 Конституції, який відносить до компетенції Конституційного Суду офіційне тлумачення Конституції і законів України. Отже, здавалося б, питання про офіційне нормативне тлумачення Конституції і законів України вирішено однозначно. Стосовно Конституції так воно і є. Стосовно інших актів законодавства такої визначеності немає.

4. Стосовно законів, як і стосовно Конституції України, питання про право їх офіційного тлумачення також вирішується п. 2 частини першої ст. 150 Конституції України, із якої випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у цьому конституційному положенні правова норма, згідно з якої інші державні органи не мають права давати офіційне тлумачення законів. Це означає, що право тлумачення законів належить тільки Конституційному Суду України. Але це не стало перешкодою для прагнень до роз’яснень законів в інший спосіб. Мова не йде про речі суто формального характеру, коли статті 56 Закону України «Про прокуратуру» дали назву «Роз’яснення поняття «прокурор». Звичайно, це — не шедевр вишуканої словесності. І не варто було використовувати тут поняття «роз’яснення». Але ж тут дається не роз’яснення закону, а визначення поняття, що використовується в законі. Тому немає будь-яких сумнівів у тому, що ст. 56 Закону України «Про прокуратуру» не суперечить Конституції.

Тут не йдеться також про положення законів, які прийняті до введення в дію Конституції України та якими допускається тлумачення законів Верховною Радою України. Так, відповідно до п. 3 ст. 26 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» Центральна комісія з всеукраїнського референдуму входить у разі необхідності до Верховної Ради України з поданням про його тлумачення. Це положення втратило чинність у зв’язку із втратою Верховною Радою України повноваження тлумачити закони відповідно до п. 6 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

Але ж у численних законах, в тому числі прийнятих і після початку роботи Конституційного Суду