Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

рішень; 3) роз’яснення, які дає в межах своїх повноважень Центральна виборча комісія, якщо вони оформлені постановами; 4) роз’яснення, які оформлені указами Президента, постановами Кабінету Міністрів, постановами і наказами центральних органів виконавчої влади, якщо ці постанови і накази набули чинності у встановленому законом порядку (зокрема, у відповідних випадках зареєстровані в Міністерстві юстиції). Ці роз’яснення (оформлені указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, постановами і наказами центральних органів виконавчої влади) набувають чинності у встановленому законом порядку, і їм не може надавить зворотна сила. Роз’яснення, що не відповідають зазначеним вище вимогам, не мають будь-якої юридичної сили, хоч би закон і надавав відповідному державному органу повноваження давати роз’яснення відповідних законів, а мають інформаційне значення.

1. Як свідчить аналіз наукової літератури, який дав Є. В. Васьковський, у XІX столітті панувало уявлення, відповідно до якого офіційне тлумачення нормативно-правових актів визнавалось не тільки припустимим, а й обов’язковим для учасників відносин, які цими актами регулюються. Тому офіційне тлумачення позначалось Є. В. Васьковським як легальне, що поділяється на автентичне та узуальне. Офіційне (легальне) тлумачення Є. В. Васьковський визнавав видом авторитетних роз’яснень. Авторитетні роз’яснення Є. В. Васьковський визнавав безумовно обов’язковими[338].

Автентичне тлумачення здійснює державний орган, що видав нормативно-правовий акт. Є. В. Васьковський писав, що до актів автентичного тлумачення можуть бути віднесені також постанови, розпорядження, рішення, роз’яснення органів влади, які підпорядковані тому державному органу, який видав акт, що тлумачиться. Свою думку Є. В. Васьковський аргументував тим, що підпорядковані органи влади дають роз’яснення за дорученням законодавчої влади[339]. Єдине зауваження щодо юридичної сили таких роз’яснень Є. В. Васьковський пов’язував з тим, щоб відповідні органи діяли в межах своєї компетенції.

Що стосується узуального тлумачення, то Є. В. Васьковський пов’язував його з юридичним звичаєм[340].

Слід визнати, що на той час на адресу офіційного тлумачення висловлювались і критичні зауваження. Так, Н. М. Коркунов, заперечуючи проти автентичного тлумачення законів, писав, що «практичне значення цього безглуздого виразу — «законодавче тлумачення законів», зводиться до того, що іноді, прикриваючись ним, надають закону зворотну силу»[341]. Стосовно автентичного тлумачення інший російський професор-юрист В. М. Хвостов писав, що «таке роз’яснення само є нормою права: значення його тримається не на внутрішніх достоїнствах, а на велінні влади. Єдина відмінність його від інших норм полягає в тому, що йому надається зворотна сила»[342].

Викладене розуміння офіційного тлумачення Є. В. Васьковським — найбільшим авторитетом у сфері тлумачення нормативно-правових актів — в основному відповідало комуністичним уявленням щодо методів правового регулювання суспільних відносин, а тому офіційні роз’яснення набули поширення в Радянському Союзі та в інших соціалістичних країнах. Конституція Союзу РСР 1936 року до повноважень Президії Верховної Ради СРСР відносила тлумачення чинних законів СРСР. На початку 60-х років минулого століття П. О. Недбайло писав про те, що потреба в офіційному тлумаченні актів законодавства є особливо важливою в повсякденній організаційно-юридичній діяльності органів державного управління[343]. Він визнавав право державних органів тлумачити нормативно-правові акти, а юридичну силу актів тлумачення пов’язував з місцем і роллю державного органу, що видав акт тлумачення, «в системі державних установ»[344]. Зокрема Рада Міністрів СРСР, як писав П. О. Недбайло, вправі давати тлумачення правових норм з усіх питань своєї компетенції. Про масштаби офіційного тлумачення нормативно-правових актів в СРСР свідчить монографія Н. Н. Вопленко[345]. Він пише про багаторівневий характер системи актів офіційного тлумачення та цілісність цієї системи. На це слід звернути увагу з огляду на неоднозначність підходу до проблеми офіційного тлумачення і науковців і правотворчих органів у сучасній Україні.

У країнах так званого соціалістичного табору також визнавалось офіційне тлумачення, про що свідчить монографія Б. П. Спасова «Закон та його тлумачення»[346], вперше видана в Народній Республіці Болгарії, що у цій справі виявилась найбільш «просунутою», оскільки в цій країні діяв закон про правові акти, якого не було в інших країнах «соціалістичного табору».

Дискусія стосовно юридичної сили постанов пленумів Верховного суду Союзу РСР, верховних судів союзних і автономних республік в радянський період велась, але формально-юридично все було зрозуміло. Повноваження верховних судів давати керівні роз’яснення було закріплене нормативно. Субординація між роз’ясненнями, які вправі давати верховні суди, також питань не викликала. За таких умов жвава дискусія на тему про юридичну силу роз’яснень верховних судів лише підкреслювала особливість радянської юридичної науки: практично питання було всім зрозуміле, зрозумілою була і відповідь на нього, але дискусія на теоретичному рівні не змовкала, перейшла в період так званого «розвинутого соціалізму», потім — у період перебудови, а ще пізніше була продовжена в умовах незалежної України.

Прийняття в СРСР Конституції 1977 року істотно не вплинуло на підходи до офіційного тлумачення нормативно-правових актів. Президія Верховної Ради СРСР і президії верховних рад союзних республік зберегли право давати офіційні роз’яснення законів. Де-факто такі можливості зберегли за собою і органи виконавчої влади.

Проголошення незалежності України і навіть прийняття Конституції України не привело до рішучого перегляду вітчизняною юридичною наукою соціалістичних поглядів на офіційне тлумачення нормативно-правових актів. М. В. Цвік відстоював право кожного державного органу, який уповноважений приймати нормативно-правові акти, тлумачити ці акти[347]. Ю. М. Тодика також