Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— А я й не ображаюся, — спокійно сказала я. Але наразі не він є членом Конгрегації, а ти. Настільки імовірним є те, що він зчинить бучу, коли побачить тебе, зважаючи на його амбіції?

— На сто відсотків імовірним. Інакше Рудольф не став би запрошувати його пообідати разом із нами. Імператор обмірковує свої бойові порядки і збирає військо.

— І за що конкретно він збирається воювати?

— За манускрипт. І за тебе. Він не збирається випустити ні перше, ні друге.

— Я вже казала тобі, що не продаюся. І я — не військовий трофей.

— Це так, але для Рудольфа ти є не захопленою територією. Рудольф — австрійський ерцгерцог, король Угорщини, Хорватії та Богемії, марграф Моравії та імператор Священної Римської імперії. А ще він — племінник Філіпа Іспанського. Габсбурги — пожадлива до придбань та агресивна родина, і вони ні перед чим не зупиняться, щоб здобути те, що бажають.

— Метью не перебільшує і не наганяє на вас страху, тітонько, — серйозно мовив Гелоуглас, коли я почала було заперечувати. — Якби ви були моєю дружиною, то вас не було б у Празі того ж дня, коли з’явився перший подарунок від імператора.

Зважаючи на серйозність та делікатність ситуації, до палацу нас проводжали Гелоуглас із П’єром. Коли ми йшли до Великої зали, яку Метью колись допомагав проектувати, троє вампірів та одна відьма спричинили, як і можна було передбачити, певне збурення інтересу з боку перехожих.

Рудольф посадовив мене побіля себе, а Гелоуглас зайняв позицію за моїм кріслом як добре вихований слуга та охоронець. Метью разом із пильним П’єром посадовили з протилежного кінця бенкетного столу. Випадковому спостерігачеві могло здатися, що Метью прекрасно проводить час у гамірливий компанії дам і молодиків,що прагнуть знайти собі зразок для наслідування, який має більшу харизму, аніж імператор. Із цієї конкуруючої компанії, чиєю душею був Метью, до нас час від часу долітали хвилі сміху, і вони аж ніяк не додавали настрою і без того похмурому Рудольфу.

— Але чому неодмінно має бути велике кровопролиття, отче Йоганне? — допитувався імператор у дебелого лікаря років сорока, що сидів ліворуч від нього. Висвячення Пісторіуса мало відбутися лише через кілька місяців, але він із типовим для новонавернених запалом уже не заперечував, щоб його передчасно називали священицьким титулом, якого він іще не отримав.

— Тому, що єресь та відхилення від господнього вчення слід викорінювати повністю, ваша величносте. Інакше вони знайдуть собі новий родючий ґрунт. — На мене впав допитливий погляд очей Пісторіуса, обрамлених важкими повіками. Моє відьмине третє око розкрилося, обурене такою грубою й нахабною спробою заволодіти моєю увагою. Це нагадало мені спробу Шамп’є вивідати мої таємниці. Я відчула різку антипатію до чаклунів з університетською освітою. Відклавши ножик, я теж витріщилася на нього. Він кліпнув першим.

— Мій батько вважав, що толерантність — мудріша політика, — відказав Рудольф. Ви ж вивчали гебрейську мудрість Кабали. Є люди Божі, які назвуть ваші слова єрессю.

Гострий слух Метью дозволяв йому зосереджуватися на моїй розмові так пильно й сильно, як Шарка переслідувала свою здобич. Він насупився.

— Мій чоловік каже, що ви лікар, герр Пісторіус. — Мені погано вдавався такий прийом, як раптова зміна теми, але цього разу він вдався.

— Так, я лікар, фрау Ройдон. Радше, був ним, а потім перемістив свою увагу з порятунку тіл на порятунок душ.

— Отець Йоганн заробив свою репутацію на ліках від чуми, — сказав Рудольф.

— Я був лише виконавцем Господньої волі. Він є єдиним істинним цілителем, — скромно сказав Пісторіус. — Із любові до нас Він створив багато природних лікарських засобів, які справляють вражаючий ефект на наші недосконалі тіла.

— І дійсно. Я пам’ятаю, ви рекомендували безоари як панацею від хвороб. Коли Ля Діоса нещодавно хворіла, я послав їй один із моїх камінців, — сказав Рудольф, схвально посміхнувшись Пісторіусу.

Той пильно поглянув на мене.

— Ваші ліки, вочевидь, допомогли, ваша величносте.

— Так. Ля Діоса повністю одужала. І має дуже гарний вигляд, — сказав Рудольф і, висолопивши свою й без того виступаючу нижню губу, втупився в мене поглядом. На мені було просте чорне плаття з білою вишивкою та чорна оксамитова накидка. Червоний рубін на саламандровому намисті, що висів, опускаючись у впадинку під моїм горлом, був єдиним яскравим предметом мого скромного вбрання. Ця чудова прикраса прикувала до себе увагу Рудольфа. Він нахмурився і кивнув слузі.

— Важко сказати, наскільки ефективно посприяв камінь-безоар імператора Максиміліана моєму одужанню, — сказала я, шукаючи поглядом підтримку у лікаря Гаєка, поки Рудольф про щось перешіптувався. Гаєк, що вже взявся за дичину, мало не подавився з переляку шматочком оленини і підвівся, щоб сказати своє слово.

— Гадаю, докторе Пісторіус, що найбільше допомогла лікарська кашка, — визнав він. — Я приготував її у чашці, зробленій з рогу єдинорога. Імператор Рудольф вважав, що це підсилить її дієвість.

— Окрім того, Ля Діоса споживала цю кашку за допомогою ложки, яка також була вироблена з рогу єдинорога, — сказав Рудольф, тепер зосереджуючи свій погляд на моїх губах. — Для більшого лікувального ефекту.

— А чи побачимо ми сьогодні цю чашку та ложку у вашій кунсткамері чудес, ваша величносте? — поцікавився Пісторіус. Атмосфера межи мною та відьмаком раптом ожила і аж затріщала від напруження. Ниті, що оточували лікаря-священика, вибухнули ядучими відтінками червоного та помаранчевого, попереджаючи мене про небезпеку. А потім він посміхнувся. «Я не довіряю тобі, відьмо, — подумки прошепотів він мені. — І твій потенційний коханець імператор Рудольф — він теж тобі не довіряє».

М’ясо вепра, яке я в ту мить жувала — чудова страва, приправлена розмарином та чорним перцем (котрі, на переконання імператора, розігрівали кров) — миттю перетворилося в моєму роті на кавалок глини, а моя кров, замість розігрітися, враз похолола.

— Що сталося? — спитав Гелоуглас, схилившись над моїм плечем. Він подав мені шаль, яку я не просила, бо не знала, що він її з собою взяв.

— Пісторіуса запросили нагору подивитися книгу, — сказала я швидкою англійською, щоб звести до мінімуму ризик того, що хтось зрозуміє сказане. Гелоуглас пахнув морською сіллю та м’ятою. То була тонізуюче і водночас заспокійливе сполучення. Мої нерви вгамувалися.