Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Вийшовши надвір, я розказав пекареві, що машину, мабуть, можна буде придбати. Щоправда, клієнт править поки що сім тисяч п’ятсот марок, але коли побачить готівку, то, безперечно, віддасть машину за сім тисяч.

Пекар слухав мене так неуважно, що я аж розгубився.

— О шостій я ще раз до нього подзвоню, — нарешті сказав я.

— О шостій? — Пекар стрепенувся, наче прокинувся від свого заціпеніння. — О шостій мені треба… — Він раптом обернувся до мене. — Поїдете зі мною?

— Куди? — здивувався я.

— До вашого приятеля, художника. Портрет готовий…

— Ах, он воно що! До Фердинанда Грау?

Він кивнув.

— їдьмо зі мною. Пізніше поговоримо й про машину.

Здавалося, ніби йому йдеться саме про те, щоб не їхати самому. А мені теж ішлося про те, щоб не залишати його самого. Тому я швидко погодився:

— Добре. Але ж це далеченько. Краще поїдьмо зараз же.

Вигляд у Фердинанда Гpay був кепський. Обличчя — землисте, опухле й ніби зіжмакане. Він зустрів нас біля входу до майстерні.

Пекар похапцем глянув на нього, він був якось дивно збуджений.

— Де портрет? — зразу ж спитав він.

Фердинанд махнув рукою в бік вікна, там на мольберті стояв портрет. Пекар швидко увійшов до майстерні й застиг перед портретом. Через кілька хвилин зняв капелюх — він так поспішав, що й не подумав його зняти.

Ми з Фердинандом стояли на дверях.

— Ну, як справи, Фердинанде? — спитав я.

Він зробив непевний жест рукою.

— Щось, може, трапилось?

— А що може трапитись?

— У тебе нездоровий вигляд…

— І більш нічого?

— Ні, більш нічого…

Він поклав мені на плече свою широку долоню й усміхнувся, нагадуючи чимось старого сенбернара.

Ми ще трохи почекали. Тоді й підійшли до пекаря. Портрет мене несподівано вразив. Голова вийшла чудова. Зі шлюбної фотографії та другого фото, де небіжчиця мала вигляд змарнілої людини, Фердинанд намалював ще зовсім молоду жінку, що дивилася з портрета серйозними, трохи безпорадними очима.

— Так, — сказав пекар, не обертаючись до нас, — це вона. — Він сказав це ніби сам до себе; здавалося, він навіть не помітив, як це в нього вихопилося.

— Вам добре видно? — спитав Фердинанд.

Пекар не відповів.

Фердинанд підійшов до мольберта і трохи повернув його. Тоді відступив назад і кивнув мені, запрошуючи до маленької кімнати поруч із майстернею.

— Ніколи б не подумав, — здивовано сказав він, — щоб звичайна знижка в ціні могла так розчулити людину. Він ридає…

— Раніше чи пізніше, а це може статися з кожним, — сказав я. — Цей опам’ятався трохи запізно…

— Запізно, — погодився Фердинанд, — завжди все запізно. Так уже воно повелося в житті, Роббі.

Він повільно походжав по кімнатці.

— Хай він побуде там трохи на самоті. А ми тим часом могли б зіграти партію в шахи.

— У тебе золота вдача, — сказав я.

Грау зупинився.

— А що? Йому ж однаково нічим не зарадиш. А коли завжди думати тільки про таке, то й сміху людського на землі не почуєш, Роббі…

— Знову твоя правда, — погодився я, — ну, давай зіграємо швиденько партію.

Ми розставили фігури й почали. Фердинанд виграв без будь-яких зусиль. Він дав мені мат турою й слоном, навіть не зрушивши з місця королеву.

— Здорово! — сказав я. — Вигляд у тебе, наче ти три ночі не спав, а граєш, як морський розбійник.

— Коли в мене меланхолія, я завжди граю добре, — відповів Фердинанд.

— А чого це в тебе меланхолія?

— Та просто так. Бо вечоріє. Порядна людина завжди надвечір впадає в меланхолію. Не з якихось там причин, а так… Хтозна й чого…

— Але тоді тільки, коли вона самотня, — зауважив я.

— Авжеж. Година сутінок. Година самотності. Година, коли коньяк смакує найкраще…

Він приніс пляшку та дві чарки.

— А може, підемо до пекаря? — спитав я.

— Зараз підемо. — Він налив чарки. — Будьмо, Роббі! Бо всі ми хоч так, хоч сяк, а колись вріжемо дуба.

— Будьмо, Фердинанде! За те, що ми ще живі поки що!

— Будьмо, — сказав він. — Ми не раз уже були за крок від смерті, а живі. За це теж треба випити!

— Давай…

Ми повернулися до майстерні. Посутеніло. Пекар, увібравши голову в плечі, все ще стояв перед портретом. Жалюгідно розгубленим видавався він у цьому великому порожньому приміщенні; мені здалося навіть, ніби він якось поменшав…

— Запакувати вам портрет? — спитав Фердинанд.

— Не треба, — злякано заперечив пекар.

— Тоді я його вам завтра пришлю.

— А не можна, щоб він ще трохи побув тут? — боязко спитав пекар.

— Навіщо? — здивувався Фердинанд і підійшов ближче. — Вам не подобається портрет?

— Подобається… Але я хотів би залишити його ще на деякий час тут…

— Цього я не розумію.

Пекар глянув на мене, ніби шукаючи допомоги. Я зрозумів: він боявся повісити портрет вдома через оте чорняве стерво. А може, боявся й небіжчиці, боявся понести «її» туди.

— Слухай-но, Фердинанде, — почав я, — адже портрет може повисіти й тут, аби тільки гроші були сплачені…

— Звичайно…

Пекар полегшено зітхнув і дістав із кишені чекову книжку. Обидва пішли до стола.

— Тепер решта — чотириста марок? — спитав пекар.

— Чотириста двадцять, — відповів Фердинанд, — включаючи знижку. Дати вам розписку?

— Давайте, — відповів пекар, — для порядку.

Вони мовчки заходилися писати, один — чек, другий — розписку. Я стояв біля вікна й оглядав кімнату. У тьмяному світлі сутінок по стінах миготіли обличчя на портретах у позолочених рамах, які не забрали ще замовники або за які не заплачено було ще гроші. Ніби галерея привидів з того світу, вони, здавалося, вп’яли свої застиглі очі в портрет біля вікна, що теж мав приєднатися до них. Вечір кидав на нього свій останній відблиск життя. Усе це створювало якийсь дивний настрій: дві зігнуті постаті, що писали коло стола, тіні та безліч мовчазних портретів.

Пекар знову підійшов до вікна. Його помережані червонуватими жилками очі здавалися скляними кульками, рот був на-піврозтулений, нижня губа одвисла, оголивши жовті зуби. Смішно й сумно було дивитися на нього. Поверхом вище хтось почав грати на піаніно якісь вправи. Звуки повторювалися безперервно — різкі, надокучливі. Фердинанд Гpay стояв біля стола, запалюючи сигару. Вогник сірника освітив його обличчя. Це маленьке червонувате сяйво ніби розсунуло межі напівтемного приміщення, пофарбувавши його в сині тони.

— Можна ще змінити щось на портреті? — спитав пекар.

— А що саме?

Фердинанд підійшов. Пекар показав на коштовності:

— Можна так зробити, щоб оцього не було?

То