Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Звісно, можна, — сказав Фердинанд, — вона навіть псує обличчя. Якщо її не буде, то портрет тільки виграє.
— І я так думаю… — Пекар ще трохи потупцював на місці… — А скільки це коштуватиме?
Ми з Фердинандом перезирнулися.
— Нічого, — доброзичливо сказав Фердинанд, — навпаки, я тоді, власне кажучи, мав би ще щось вам повернути, бо на портреті буде менше зображено…
Пекар з несподіванки аж голову підвів. Якусь мить здавалося, що він на це пристане. Але тоді рішуче заявив:
— Ні, ні, про що мова, адже ви так чи інакше, а мусили її намалювати…
— Та й то правда…
Ми пішли. На сходах, придивляючись до зігнутої спини пекаря, я відчув до нього якийсь жаль; я був зворушений тим, що цей трюк із брошкою змусив-таки заговорити його сумління. Мені було трохи ніяково набиватися йому з «кадилаком» саме під такий настрій. Але потім я подумав: його щира скорбота за померлою дружиною пояснюється передусім тим, що чорнява хазяйнує у нього вдома, як справжнє стерво… Подумав — і відчув готовність до наступу.
— Ми можемо поговорити про нашу справу в мене вдома, — сказав пекар, коли ми вийшли на вулицю.
Я кивнув, бо так мені було навіть зручніше. Пекар, мабуть, сподівався, що в себе вдома він буде сильніший, а я покладав надії на підтримку чорнявої.
Вона вже чекала на нас біля дверей.
— Дозвольте вас сердечно привітати, — сказав я, перш ніж пекар устиг розкрити рота.
— З чим? — квапливо спитала вона, стрельнувши в мене своїми оченятами.
— З «кадилаком»! Він — ваш! — відповів я нахабно.
— Золотко моє! — Вона підскочила й повисла у пекаря на шиї.
— Та ми ж іще не…
Він силкувався вивільнитися з її обіймів і пояснити їй усе, та вона міцно вчепилася за нього, крутилася з ним, дриґаючи ногами, і не давала йому говорити. Переді мною миготіла то її хитрувата пичка, що підморгувала мені, то його голова борошняного хробака й обличчя з виразом докору та безсилого протесту.
Нарешті йому пощастило вивільнитись.
— Ми ще не домовились остаточно! — відсапувався він.
— Домовилися! — сказав я щиро й привітно. — Домовились остаточно! Я беруся виторгувати оті п’ятсот марок. Ви сплачуєте за «кадилак» сім тисяч марок і ні пфеніга більше! Згода?
— Та звичайно ж! — швидко втрутилася чорнява. — Це ж справді дешево, золотко моє…
— Помовч! — пекар підняв руку.
— Та що це з тобою знову? — напустилась вона на нього. — То ти казав, що вже купив машину, то ти раптом знову не хочеш!
— Він хоче, — швидко докинув я своє слівце, — ми вже про все домовилися…
— Ну, от бачиш, любенький, навіщо ж…
Вона щільно притулилася до нього. Він спробував був знову вирватись, але вона пригорнулась своїми високими грудьми до його плеча. Пекар зробив невдоволене обличчя, та опір його слабшав.
— «Форд»… — почав він.
— Само собою зрозуміло, він піде в рахунок оплати…
— Чотири тисячі марок…
— Колись коштував, так? — приязно спитав я.
— Він піде в рахунок оплати за чотири тисячі марок, — твердо заявив пекар. Захоплений зненацька, він знайшов тепер добрий привід до контратаки. — Адже машина майже нова…
— Нова… — сказав я, ніби передражнюючи його, — після такого ремонту…
— Сьогодні вранці ви самі це казали…
— Сьогодні вранці це було щось інше. Нове можна розуміти по-різному, залежно від того, купуєш чи продаєш. За ціни в чотири тисячі бампери у вашого «форда» мали б бути з чистого золота…
— Чотири тисячі марок — інакше нічого не вийде, — вперся він, як осел. До пекаря повернулася його давня вдача; здавалося, він будь-що хотів узяти реванш за розчуленість, що охопила була його перед цим.
— Тоді — до побачення! — відповів я і звернувся до чорнявої: — Дуже шкода, шановна пані, але укладати збиткові ґешефти я не можу. Ми й так нічогісінько не заробляємо на «ка-дилаку», то не можемо ж ми прийняти в рахунок оплати старий «форд» за таку високу ціну. Прощавайте!
Вона вхопилася за мене. Очі її сипали іскрами, і вона так уже накинулась на пекаря, що йому одразу забило памороки…
— Ти ж сам сто разів казав, що цей «форд» нічого вже не вартий! — аж засичала вона під кінець зі слізьми на очах.
— Дві тисячі марок, — сказав я. — Дві тисячі марок, хоча й це для нас самогубство. Пекар мовчав.
— Та скажи ж уже щось нарешті! Чого ти стоїш, наче тобі заціпило?! — лютувала чорнява.
— Панове, — сказав я, — я піду по «кадилак». А ви тим часом обговоріть поміж себе цю справу…
Я відчув, що мені тепер найкраще — щезнути. Чорнява доведе справу до кінця.
За годину я повернувся вже на «кадилаці». Я зараз же побачив, що суперечку розв’язано в найпростіший спосіб. У пекаря був досить пожмаканий вигляд, до його костюма поприставав пух з подушок. А чорнява навпаки — сяяла, погойдувала грудьми й сито, зрадницьки усміхалась. Вона переодяглася — на ній тепер була тоненька шовкова сукня, що, наче влита, облягала її всю. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені: мовляв, усе гаразд.
Ми здійснили спробну поїздку. Чорнява зручно вмостилася на широкому задньому сидінні й без угаву базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, та вона ще була мені потрібна. Пекар з меланхолійним виглядом сидів поруч мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі…
Ми під’їхали до його будинку та знову зайшли до квартири. Пекар вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.
— Це ми здорово владнали, правда?
— Атож, — знехотя погодивсь я.
— За це сто марок — мені…
— А, он воно що… — вихопилося в мене.
— У-у, скупердяга, цаписько старий, — по-змовницьки прошепотіла вона й підійшла ближче, — а грошей має, як сміття! Але ж поки в нього щось вициганиш!.. І заповіту написати не хоче. А тоді, звісно, все дістанеться дітям, а мені — дуля! Думаєте, мені багато радості з оцього бурмила…
Погойдуючи грудьми, вона підійшла ще ближче.
— То я зайду завтра до вас у майстерню по ті сто марок… Коли ви там будете? А може, ви самі зайдете сюди? — Вона хихикнула. — Завтра після обіду я буду тут сама…
— Я пришлю вам гроші, — сказав я.
Вона все ще хихикала.
— Та принесіть самі. А може, ви боїтесь?
Вона, певне, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться…
— Ні, не боюся, — відповів я, — та часу нема. Саме завтра треба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.