Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— А ти не зміг би ще раз спробувати?

— Зміг би, звичайно, — відповів я. — Поки що я принаймні добився того, що ми з ним сьогодні після обіду зустрінемося. Де б мені тоді з вами побачитись? — спитав я пекаря.

— О четвертій я знову буду тут неподалік. Заїду ще раз…

— Добре. Я тоді вже знатиму напевно, що та як… Сподіваюсь, діло все ж вигорить.

Пекар кивнув. Тоді сів у свого «форда» і поїхав.

— Ти, мабуть, зовсім здурів, — насипався на мене Ленц, як тільки пекар зник за рогом. — Спершу наказав мені затримати цього типа мало не силоміць, а тоді сам випустив його хтозна-чого!

— Логіка та психологія, любий мій Готфріде! — відповів я, плескаючи його по плечу. — Цього тобі не второпати…

Ленц скинув мою руку.

— Психологія! — кинув він зневажливо. — Найкраща психологія — це щасливий випадок, та й годі! А нам він трапився! Цей тип ніколи вже не повернеться назад…

— О четвертій годині він буде тут.

Готфрід співчутливо глянув на мене.

— Парі? — спитав він.

— Давай! — погодився я. — Але ти програєш. Я знаю пекаря краще, як ти! Його за один раз не вламаєш. До того ж я не можу продати йому те, чого в нас самих поки що немає…

— Господи Боже, та коли тільки в цьому справа, — сказав, похитуючи головою, Готфрід, — то з тебе, малий, нічого путнього в житті не вийде. З того ж бо й починаються справжні ґешефти! Ходімо, я безкоштовно прочитаю тобі курс про сучасне економічне життя…

Удень я пішов до Блюменталя. Ідучи, відчував себе молоденьким цапком, що має навідати старого вовка. Сонце припікало асфальт, і з кожним кроком у мене дедалі меншало охоти бути підсмаженим ще й отим Блюменталем. Найліпше — без довгих розмов.

— Пане Блюменталь, — почав я зразу ж, перш ніж він устиг розкрити рота, — я прийшов до вас із серйозною пропозицією: за «кадилак» ви сплатили п’ять з половиною тисяч марок, а я вам даю за нього шість тисяч, щоправда з умовою, коли я його продам. Вирішиться це сьогодні ввечері.

Блюменталь у величній позі сидів за своїм письмовим столом і їв яблуко. Він перестав на якусь хвилинку жувати й уважно подивився на мене.

— Добре, — просопів він і знову взявся до яблука.

Я почекав, поки він кине недогризок у кошик, а тоді спитав:

— То ви згодні?

— Стривайте!.. — Він дістав з шухляди стола ще одне яблуко: — Хочете?

— Дякую, зараз не хочеться…

Блюменталь став завзято хрумати яблуко.

— їжте більше яблук, пане Локамп! Яблука продовжують життя! Щодня кілька яблук — і вам ніколи не буде потрібен лікар!

— Навіть, коли зламаю собі руку?

Він вищирився, викинув другий недогризок і підвівся.

— А ви не ламайте собі руки!

— Це й справді практична порада, — сказав я, вичікуючи, що ж буде далі. Ця розмова про яблука видавалася мені надто підозрілою.

Блюменталь витяг із маленької шафки ящик з сигарами й почастував мене. Це були вже знайомі мені сигари «Корона».

— Вони теж продовжують життя? — спитав я.

— Ні, вкорочують. Коли їсти яблука, то й виходить так на так… урівноважується… — Він пахнув димом і подивився на мене знизу, схиливши голову набік, як замислений птах. — Щоб завжди виходило так на так, пане Локамп, щоб урівноважувалося… У цьому й полягає секрет життя…

— Це треба вміти…

Він підморгнув мені.

— Ото ж і воно! Уміти — ось у чому секреті Ми забагато знаємо, та замало можемо. Бо забагато знаємо. — Він засміявся. — Пробачте, по обіді мені завжди хочеться пофілософствувати…

— Найкращий час для філософії, — докинув я. — То виходить, що з «кадилаком» ми теж досягнемо рівноваги, еге ж?

Він підняв руку.

— Хвилиночку…

Я покірно схилив голову. Блюменталь спостеріг це й засміявся.

— Не те, що ви думаєте, ні! Просто хотів зробити вам комплімент. Несподіваний напад — просто з порога та ще й з відкритими картами! Ви добре врахували натуру старого Блюмен-таля. Знаєте, чого я чекав?

— Що я для початку запропоную вам чотири з половиною тисячі марок?

— Саме цього! Але тоді вам було б скрутно. Бо ви хочете продати його за сім, правда ж?

Я обережно здвигнув плечима:

— Чому саме за сім?..

— Бо тоді це була ваша перша ціна.

— У вас чудова пам’ять, — сказав я.

— На цифри. Тільки на цифри. На жаль. Ну, то щоб покінчити справу: можете брати машину за шість тисяч.

Ми вдарили по руках.

— Слава Богу, — сказав я, полегшено зітхнувши. — Перша операція після такої перерви! «Кадилак», здається, приносить нам щастя!..

— Мені теж, — підтримав мене Блюменталь. — Адже й я заробив на ньому п’ятсот марок.

— Справді. Але чому ви, власне кажучи, так швидко його знову продаєте? Він вам не подобається?

— Звичайний забобон, — пояснив Блюменталь. — Я не обминаю жодного ґешефту, на якому можна заробити…

— Чудовий забобон, — зауважив я.

Він похитав своєю блискучою лисою головою:

— Ви не вірите, але це й справді так. Це щоб на чомусь іншому не потрапити на слизьке. У наш час обминути якесь вигідне дільце, означає спокушати долю! А на це тепер ніхто не зважиться.

О пів на п’яту після обіду Готфрід Ленц із недвозначним виразом обличчя поставив передо мною на стіл порожню пляшку з-під джину.

— Хочу, щоб ти мені її наповнив, малий! Безкоштовно! Ти не забув про наше парі?

— Не забув, — відповів я, — але ти надто рано схопився.

Готфрід мовчки тицьнув мені під ніс годинник.

— Пів на п’яту, — підтвердив я, — припускаємо, що це точний астрономічний час. Але ж кожен може запізнитися. До речі: я пропоную тобі подвійний заклад — два проти одного…

— Згода! — урочисто заявив Готфрід. — Це значить, що ти ставиш мені безкоштовно чотири пляшки джину. Героїзм приреченого! Чесний вчинок, малий, але й хибний…

— Почекаємо…

Я вже давно не був такий певний успіху, як це вдавав. Навпаки, я припускав, що пекар тепер уже напевно не вернеться. Треба було його затримати тоді, вранці. Він був надто ненадійною людиною.

Коли гудок на фабриці ліжкових пружин проти нашої майстерні прогучав п’яту, Готфрід мовчки поставив переді мною на стіл ще три порожніх пляшки з-під джину. Тоді сперся на підвіконня і втупив у мене погляд.

— У мене щось така спрага… — через якусь хвилю багатозначно сказав він.

Цієї миті я виразно почув гуркіт «фордового» мотора на вулиці, і зараз же по тому пекарева машина в’їхала у ворота.

— Якщо тобі хочеться пити, любий Готфріде, — вимовив я з почуттям власної гідності, — то біжи швидше й купи дві пляшки рому, які я виграв у тебе.