Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

пожвавлювання економіки й все одно 2009 року мали скорочення економіки на понад два відсотки. Того літа Міжнародний валютний фонд оголосив, що очікує, що Китай підвищить економічне зростання до 8,5 відсотків, а Сполучені Штати спроможуться лише на 0,8 відсотка. Найтривожнішим є прогноз Бюджетного комітету Конгресу США, що Сполучені Штати до 2019 року не зможуть виплатити позику за свій пакет заходів з пожвавлювання економіки, а на той час права їхнього дедалі старішого населення на допомогу будуть дедалі сильніше тягти економіку вниз[472].

Коли в квітні 2009 року лідери двадцяти країн світу з найбільшими економіками зустрілися, аби знайти відповідь кризі, поширився новий дотеп: "Після [різанини на площі Тяньаньминь] 1989 року капіталізм врятував Китай, після 2009 року Китай врятував капіталізм"[473]. В цьому багато правди, але ще кращою аналогією до 2009 року міг би бути рік 1918. Це був рік, коли звук висмоктування енергії та багатства, що перетікали через Атлантику зі збанкрутілого старого осередку в Європі до квітучого нового в Сполучених Штатах, не почути стало неможливо. 2009 рік може виявитися роком, коли так само чутним став звук перетікання через Тихий океан, зі збанкрутілої Америки до квітучого Китаю. Кимерика, можливо, була лише затримкою на шляху до панування Сходу.

Немає потреби казати, що з цим прогнозом погодяться не всі. Деякі високочолі мужі вказують, що Сполучені Штати вже багато разів змінювали себе не менш радикально, ніж Скрудж. Надто багато критиків з легкістю писали про те, що Сполучені Штати після великої депресії тридцятих та стагфляції сімдесятих спромоглися відновити свою економіку й перемогти нацистів у сорокові та совєти у вісімдесяті. Оптимісти наполягають на тім, що американські підприємці та науковці щось винайдуть і, навіть якщо у 2010-і роки Сполучені Штати сповзуть у кризу, у 2020-і роки вони все одно перевершать Китай.

Інші наголошують, що Китай теж має проблеми. Найочевидніше — економічний успіх спричиняє підвищення заробітної платні й Китай втрачає частину переваг своєї відсталости. У 1990-і роки низькопорядкові промислові підприємства почали мігрувати з узбережжя вглиб країни, а тепер полишають Китай заради країн із ще нижчою заробітною платнею, зокрема В'єтнаму. Багато економістів вбачають у цьому нормальний перебіг інтеграції Китаю в глобальну економіку, але в очах деяких із них це є першою ознакою того, що Китай втрачає свою перевагу.

Інші критики Китаю бачать ще більший виклик у демографії. Завдяки низьким рівням народжуваности та імміграції, середній вік населення в Китаї зростає швидше, ніж в Америці, і на 2040 рік права старших людей на допомогу тиснутимуть на китайську економіку важче, ніж на американську. Дефіцит природних ресурсів Китаю також може сповільнити економічне зростання, відтак напружені стосунки між сильними містами та слабким селом можуть значно погіршати. Етнічні заворушення та протести проти корупції та довкільних катастроф в минулому посприяли падінню багатьох китайських династій; щось подібне може статися і в недалекому майбутньому. А якщо впаде Комуністична партія, країна може розпастися так само, як після падіння династій Хань, Тан, Юань та Цинь. Найкращою аналогією до Китаю 2020 року можуть бути, зрештою, не Сполучені Штати двадцятих років, що всмоктували багатство старого осередку, а сам Китай двадцятих, що сповзав у громадянську війну.

Тоді знов, наполягає впливова група західних Панглосів, можливо, жоден із цих прогнозів не має значення, бо все одно все буде добре. Попри те, що в двадцятому сторіччі влада та багатство перетікали через Атлантику, пересічний західноєвропеєць 2000 року багатший за свого предка на вершині європейської імперської величі, бо капіталістичний приплив підніс усі човни. У двадцять першому сторіччі перетікання через Тихий океан може піднести всі човни ще вище. Вищезгаданий Енґус Мадисон, що спрогнозував, що валовий національний продукт Китаю 2020 року перевищить аналогічні показники Сполучених Штатів, передбачає, що прибутки в Китаю від 2003 до 2030 року зростуть втричі (в середньому до 18 991 долара на людину)[474]. Він очікує, що американські прибутки зростуть за цей час лише на 50 відсотків, але, позаяк стартовий рівень у США значно вищий, пересічний американець 2030 року зароблятиме 58 772 долари, тобто понад утричі більше, ніж пересічний китаєць. Роберт Фоґель, що вважає, що китайська економіка перевершить американську 2016 року прогнозує навіть ще більше зростання. За його прогнозом, 2040 року прибуток китайця досягне приголомшливої цифри 85 000 доларів; але натоді пересічний американець буде мати 107 000 доларів[475].

Найпанглосовіший з усіх прогнозів журналіст Джеймс Ман назвав "Заспокійливим сценарієм"[476]. Йдеться про заяву що буде те, що буде, а добробут все одно звестернізує Схід. Питання, чи Захід і досі панує, втратить сенс, бо на той час весь світ стане Заходом. "Треба вільно торгувати з Китаєм, — казав 1999 року Джордж Буш, — і час на нашому боці"[477].

Згідно з цією аргументацією, єдиний спосіб процвітати в сучасній глобальній економіці — це бути ліберальними та демократичними, тобто подібними до західного осередку. Японія, Тайвань, Південна Корея та Сінгапур у другій половині двадцятого сторіччя збагатилися й водночас перейшли від однопартійної системи до демократичнішого врядування; якщо Комуністична партія Китаю може співіснувати з капіталізмом, то, можливо, вона співіснуватиме й з демократією. Регіони, найглибше залучені до глобальної торгівлі, вже, можливо, йдуть цим шляхом. У провінціях Гуандун та Фуцзянь, наприклад, нині прямо обирають багатьох місцевих посадовців. Державна політика, безперечно, залишається авторитарною, але влада в Пекіні стала помітно чутливішою до потреб суспільства, пов'язаних зі стихійними лихами, кризою охорони здоров'я та корупцією.

Проте багато західняків, що протягом якогось часу перебували в Китаї, набагато менше поділяють ідею культурної вестернізації Китаю на той час, коли він досягне потужности, достатньої, аби домінувати на земній кулі. Зрештою, американці, заступивши Європу в ролі домінівного регіона в західному осередку, не почали наслідувати західноєвропейців. Навпаки, європейці почали скаржитися на американізацію своєї культури.

Коли у вісімдесяті роки китайські міські еліти долучилися до глобальної економіки, де домінувала Америка, їм справді багато що в західній культурі сподобалося. Вони відмовилися від костюмів Мао, відкрили англійські школи й навіть (коротко кажучи) почали пити лате в "Старбакс" у Забороненому місті. Наддорогі бари в районі Чорних озер у Пекіні переповнені гіперактивними молодиками двадцяти з чимось років, що перевіряють курси акцій через мобільні телефони так само, як їхні однолітки в Нью-Йорку чи Лондоні. Однак питання в тім, чи триватиме вестернізація, якщо влада та багатство далі плинутимуть через Тихий океан.

Журналіст Мартен Жак вважає, що ні. Він каже, що ми вже спостерігаємо піднесення "спростовуваних сучасностей"[478], коли східняки