Читати книгу - "Під куполом"

— Отже, хлопці, — промовив він, дивлячись прямо на Мікі Вордло («Боже! Який бичок!»). — Багато про що хотів я вам сказати, але, здається, нам нагодилася якась хвилююча справа. Ферн Бові, ти часом не знаєш, чи є у нас у пожежній дільниці переносні помпи?

Ферн відповів, що він зазирав до пожежного сараю раніше цього вечора, просто поглянути, що за обладнання там може бути, і бачив там з дюжину заплічних насосів. Всі заповнені водою, отже, їм це якраз стане зараз в пригоді.

Великий Джим, гадаючи, що сарказм варто приберігати для тих, хто має достатньо олії в голові, щоб його вловити, сказав, що це Добрий Господь так піклується про них. І ще він сказав, що, якщо зараз це не фальшива тривога, він призначає Ферна головним пожежником, а Стюарта Бові його заступником.

«Ну що, пронозлива відьма, — думав він, дивлячись на нових офіцерів, котрі з сяючими очима, прагнучи діла, підводилися зі стільців. — Тепер побачимо, чи сподобається тобі пхати носа до моїх справ».

25

— Куди ти тепер? — спитав Картер.

Він привів свою машину з вимкнутими фарами туди, де Вест-стрит розчинялася в шосе 117. Будівля, що стояла тут, колись належала заправці Тексако, котра закрилася у 2007 році. Зовсім поряд з містом, але гарна, зручна схованка. У тому напрямку, звідки вони приїхали, ерекція пожежної сирени досягла максимуму і перші язики вогню, радше рожеві, ніж оранжеві, вже підлизували небо.

— Га? — Джуніор задивився на зростаюче сяйво. Від цього видовища він відчув збудження у себе в штанах. Йому подумалося: як добре було б, аби в нього залишалася хоч одна подружка.

— Я спитав, куди ти тепер. Твій тато сказав, що треба мати алібі.

— Я покинув екіпаж № 2 за поштою, — промовив Джуніор, неохоче відриваючись очима від пожежі. — Я на патрулюванні з Фредді Дейтоном. Він і скаже, що ми були разом. Весь час. Звідси я можу піти навпростець. А можу повернутися по Вест-стрит. Зирну, як там розгоряється. — Він видав високе хихотіння, якесь таке майже дівчаче хихотіння, і Картер кинув на нього дивний погляд.

— Не дивися дуже довго. Підпалювачів завжди ловлять, коли вони повертаються подивитися на свої пожежі. Я бачив це по «їх розшукує Америка»[326].

— Та нахер комусь вступатися за цю прошмандовку, окрім Бааарбі, — промовив Джуніор. — А ти як? Ти куди збираєшся?

— Додому. Ма скаже, що я сидів удома весь вечір. Попрошу її, щоб поміняла мені пов'язку на плечі — болить пекельно там, де той падлючий собака погриз. Прийму аспірину. А потім піду, допоможу гасити пожежу.

— У них в амбулаторії і в шпиталі є ліки, крутіші за аспірин. І в аптеці теж. Непогано було б нам попорпатися в тому лайні.

— Безсумнівно.

— Або… як ти щодо кришталю? Гадаю, я міг би дістати.

— Мет? Ніколи в житті. Але я б не відмовився від оксі.

— Оксі! — вигукнув Джуніор. Чому він сам ні разу не згадав про оксиконтин? Він, либонь, зарадив би йому з головним болем краще за зоміг чи імітрекс. — Йо, братане. Твоя правда!

Він задер руку. Картер стукнувся з ним кулаками, але закидуватися пігулками разом із Джуніором наміру він не мав. Джуніор став якимсь дивним.

— Краще тобі вже піти, Джунз.

— Вже відчалюю, — Джуніор відкрив двері й вирушив геть, трохи накульгуючи.

Картер сам собі здивувався, відчувши незрозуміле полегшення від того, що Джуніор врешті його полишив.

26

Барбі прокинувся від звуку сирени й побачив, що перед камерою стоїть Мелвін Ширлз. Ширінка в хлопця була розстебнута, в руці він тримав свій значний член. Побачивши, що Барбі дивиться на нього, він почав мочитися. Явно поставив собі за ціль дістати до тапчана. Це йому не вдалося, і він задовольнився тим, що набризкав по бетону мокру літеру S.

— Давай, Барбі, пий, — сказав він. — Ти ж спраглий. Воно трохи солоне, та яка тобі к херам різниця.

— Що горить?

— А то ти не знаєш? — промовив Мел з усмішкою. Він усе ще залишався блідим — певне, втратив багато крові, — але пов'язку на голові мав свіжу, чистеньку.

— Прикинемось, що ні.

— Твої дружки підпалили газету, — сказав Мел, цього разу аж зуби вищиривши.

Барбі зрозумів, що хлопець розлючений. І наляканий також.

— Хочуть налякати нас, щоб ми тебе випустили. Та ми… не… лякливі.

— Навіщо я палив би газету? Чому не міську раду? І ким можуть бути оті мої дружки?

Мел заправляв член назад собі в штани.

— Завтра ти вже нап'єшся, Барбі. Про це не боїсь. У нас буде ціле відро води, і твоє ім'я на ньому буде написане, і губка при ньому.

Барбі мовчав.

— Ти бачив, як ото притоплюють там у тебе в Іраку? — Мел кивнув, ніби знав, що Барбі таке бачив. — Тепер ти спробуєш це на собі. — Він просунув крізь ґрати палець. — Ми дізнаємося, хто такі твої спільники, гівноїде. А першим чином дізнаємося, що ти зробив, щоб замкнути наше місто. Притоплювання? Ніхто його не витримає.

Він уже було вирушив геть, але раптом розвернувся.

— І не у прісній воді. У солоній. Це головне. Подумай про це.

Мел пішов, важко чалапаючи по коридору, з похиленою головою.

Барбі сів на тапчан, поглянув на підсихаючі вихиляси Мелової сечі на підлозі, прислухався до сирени. Подумав про блондинку в пікапі. Дівчину, котра ледь не вирішила його підвезти, а потім передумала. І заплющив очі.

ПОПЕЛИЩЕ

1

Расті стояв на розворотному майданчику перед шпиталем і дивився на пломені, що здіймалися десь на Мейн-стрит, аж раптом у нього на поясі озвався телефон. Поряд стояли Твіч із Джиною, дівчина тримала Твіча за руку, немов шукаючи захисту. Джинні Томлінсон і Герріет Біґелоу спали у шпитальній відпочивальні. Обхід робив той літній чоловік, що зголосився у волонтери, Терстон Маршалл. Він виявився на диво досвідченим. Світло є, апаратура знову працює, на якийсь час палива вистачить, справи покращали, і все йде нічогенько. Поки не заверещала сирена, Расті навіть не насмілювався радіти за себе.

Він побачив на екрані телефону «ЛІНДА» і промовив:

— Любонько, усе гаразд?

— У нас — так. Діти сплять.

— Ти не знаєш, що там го…

— Редакція газети. Помовч і слухай, бо за півтори хвилини я вимкну телефон, щоби ніхто мені не міг подзвонити, не покликав на гасіння пожежі. Тут Джекі. Вона побуде з дітьми. Ти мусиш зустрітися зі мною у похоронному салоні. Там також буде Стейсі Моґґін. Вона вже до нас забігала. Вона з нами.

Почувши це ім'я, хоча воно й було йому