Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Побачивши її, воїни на стіні, прочинили ворота, щоб вона змогла прослизнути у місто і одразу ж стулки зачинилися і впали грати. Не зменшуючи темпу, жінка у вигляді вовка побігла далі – до іншої частини міста, де був потайний вхід. Про нього навіть король і Леліла не знали.

* * *

Тим часом битва на території Резенфорду навіть не думала закінчуватися. Усі вежі та головний вхід школи вже давно лежали у руїнах. Дерева, що були ближче до пустки, встигли згоріти вщент. Захист здавався безглуздим, але ніхто не збирався здаватися.

  Ніхто ще не забув листопадову битву. Тільки тоді роенців було небагато, армія Мерліна швидко з ними впоралася. Тепер було важче щось спрогнозувати. Якісь сили ще були задіяні у всьому цьому.

Нерви Еміля Локстерна були вже межі. Кілька місяців тортур зламали його.. Він боявся знову потрапити в полон, тому приймав часом дурні рішення. Деякі з них коштували йому не лише поранення.

Втративши десь шолом, чоловік біг гвинтовими сходами на перший поверх замку. Щойно йому вдалося розправитися з двома воїнами Роену, які ледь не загнали його в глухий кут.

Еміль згадував на ходу всі бойові прийоми, що колись вивчав. На першому поверсі на нього напав воїн із гербом сонця та місяця. Чоловік відбив його удар, і завдаючи рублячий по ногах. Коли його супротивник упав, Еміль перерізав йому горлянку.

Серед союзників він побачив Джефрі в оточенні трьох із його графства. Біля їхніх ніг лежало щонайменше десять мертвих воїнів. Жертви серед своїх теж були, і, здається, більше.

- Де Катана та Хейл? - на ходу спитав широкоплечий блондин у важких обладунках.

- Катана поїхала до міста! Скоро має приїхати Мерлін! А Хейл ... - Еміль замовк. - Я його втратив з уваги десять хвилин тому! Він бився одразу з двома роєнцами.

– І йому ніхто не допоміг? – у щілині в шоломі було видно, як насупилися брови у Джефрі. - Чим ти був зайнятий?

– Я переслідував воїнів на третьому поверсі! Вони хотіли обстріляти нас із вікна! – збрехав навіщось чоловік. Насправді, все було не так.

- Ти молодець! - поплескав його по плечу друг. - Ходімо знайдемо Хейла! Може, йому потрібна допомога!

Чоловіки з трьома людьми зі своїх загонів побігли шукати графа Флурмстея. Хоча територія школи була невелика, вони шукали його довго. На крики він не озивався.

- Знаходимо Хейла, забираємо людей і повертаємось на пустку! Школу потім відбудуємо! Головне утримати Обитель магів.

– Скільки у нас людей залишилося?

- Не знаю, може трохи менше тисячі! Ще один день облоги місто не переживе. У чарівників уже немає сил, захисний купол протримається ще години зо дві.

Джефрі важко вдихнув, оглядаючи територію Резенфорда.

– У нас так мало людей! Ми пограємо! Місто буде зруйноване так само, як і школа!

- Припини Еміль! Я тобі сьогодні вже казав! Скоро буде Мерлін! Краще шукай Хейла! – роздратовано кинув Джефрі. Вчора Еміль ще бився на рівні з усіма, а сьогодні його як підмінили.

  Чорноокий шатен покрутив головою, шукаючи очима друга. Але довкола не було нікого живого. Він уже думав, що Хейл давно покинув Резенфорд і поїхав у місто, як побачив недалеко його коня з пробитим черевом.

Еміля кинуло в жар, а потім у холод. Чоловік зробив крок і під його ногою хруснула стріла.

- Хейле! - закричав він.

- Хейле! - приєднався до нього Джефрі.

- Його тут немає! Мабуть, уже на пустці!

- Де ти бачив його востаннє?

- У південній частині замку.

Чоловіки, не ховаючи мечів у піхви, побігли назад до замку, саме до південної його частини. Там їм відкрилася неприємна картина. Загалом, як і скрізь. Навколо лежало багато трупів, у одного з них меч все ще стирчав у грудях.

Джефрі знову покликав Хейла, а потім раптом зупинився побачивши біля розбитих сходів воїна з пробитими грудьми.

- Стій! - виставивши руку, чоловік зупинив Еміля, що зробив крок вперед.

Молодший із трьох графів, простеживши за його поглядом, зблід ще сильніше. Він упізнав ці обладунки.

- Хейл… - охнув Еміль, підбігши до поваленого воїна. Всередині його все ще тепліла надія. Знявши з того шолом, чоловік схопився руками за волосся і закричав. – НІ!

Джефрі змучено опустився перед другом на коліна, не в змозі стримати сльози.

- Стільки років... стільки років ми були разом! Ми мали закінчити школу до зими! Як ти міг, Хейле? Ти ж мав вижити! - На відміну від друга, він ще намагався думати. Зараз головне було доставити тіло Хейла до міста, доки сюди не злетіли ворони. Тому він звернувся до двох зі своїх людей. - Віднесіть графа у Віджио та доповісте про ситуацію! Ми скоро будемо!

Коли ті пішли залишилися біля замку лише Еміль, Джефрі та один воїн із загону.

«Це я винний! Потрібно було допомогти йому! Якби не я, Хейл був би живий! - граф Локстерн не припиняючи докоряв себе. – Навіщо я увійшов до замку?»

- Еміль будь напоготові! – попередив його Джефрі.