Читати книгу - "Заручені"

як і пошесть. Подорожній, зустрінутий селянами осторонь від великого шляху, або незнайомий чоловік, який просто плентав собі, роззираючись на всі боки, чи то приліг долі, щоб перепочити, і в якому виявляли щось дивне, підозріле на обличчі, в одежі, або якийсь іноземець — все то були «мазальники». Після першого випадкового знаку, після крику якогось хлопчака били на сполох, з усіх боків збігалися жителі, нещасних закидали камінням або хапали і в супроводі цілого натовпу вели до в'язниці. Про це повідомляв сам Ріпамонті. Таким чином, в'язниця на якийсь час стала місцем порятунку.

Проте декуріони, не занепавши духом після відмови мудрого прелата, і далі настійливо повторювали своє прохання при голосній підтримці всього населення. Федеріго не здавався ще деякий час, намагаючись переконати їх,— оце і все, що міг вробити здоровий глузд однієї людини проти духу часу й упертості багатьох. Беручи до уваги те, що саме уявлення про небезпеку було за того часу неясне, плутане й дуже далеке від тих очевидних речей, які добре видно тепер,— неважко зрозуміти, як здорові аргументи Федеріго могли, навіть у його власній свідомості, підпасти під вплив чужих помилкових думок. Чи була поступливість, що її він допустився, виявом деякої слабкості волі — залишається таємницею людського серця. Зрозуміло, якщо в якомусь випадку здається, що помилку можна цілком приписати розумові й зняти її з сумління, то це буває тоді, коли йдеться про тих небагатьох людей (а він, звичайно, належав до них), у котрих усе життя — цілковитий послух перед сумлінням без усякого огляду на будь-які життєві інтереси. Отже, йому довелося поступитися перед неодноразовими наполяганнями й дати згоду на влаштування процесії, а до того ж піти назустріч палкому бажанню, щоб труна з останками Сан-Карло залишалась після цього виставленою в головному вівтарі собору впродовж восьми днів.

Я ніде не знайшов навіть натяку на те, щоб Санітарний трибунал або хтось інший висловлював якесь заперечення з цього приводу. Вищезгаданий трибунал дав лише розпорядження вжити деяких застережних заходів, які, не усуваючи небезпеки, зроджували тільки страх перед нею. Він встановив твердіші правила, допущення людей до міста, а щоб забезпечити їх дотримання, наказав замкнути міські ворота й також позабивати двері будинків на карантин, щоб, оскільки це можливо, перешкодити підозрілим і зараженим особам взяти участь у процесії. Таких будинків, наскільки може бути вірогідним у цьому випадку твердження одного письменника-сучасника, налічувалось близько п'ятисот[164].

Три дні пішло на приготування. В призначений день, 11 червня, вдосвіта процесія вийшла з собору. Попереду тяглася довга вервечка людей, переважно жінок, з запнутими широким покривалом обличчями, босоніж, у грубій покаянній одежі. Слідом ішли цехи під своїми знаменами, братства в убранні різного крою та кольору, потім чернечі ордени, далі — духівництво, кожен із знаком свого звання й із свічкою в руках. Посередині, при яскравому світлі смолоскипів, під звуки голосних співів, під багатим балдахіном рухалася кришталева труна, її несли чотири пишно вбрані каноніки, яких час від часу заступали інші. Крізь кришталь видніли шановані останки, вбрані в чудове єпископське одіння, з митрою на голові; у змінених, спотворених рисах ще можна було вирізнити деякі рештки колишнього обличчя, яким його мальовано на портретах і яким його пам'ятали ще ті, кому випало бачити й вшановувати цього чоловіка ще за життя.

Першим за останками померлого пастиря (так каже Ріпамонті, у якого ми головним чином і взяли цей опис), як з огляду на його заслуги, походження й сан, так і в дану хвилину через повагу до його особи, виступав кардинал Федеріго. За ним ішло інше духівництво, потім — службові особи в своїх найпарадніших убраннях, далі — знать: хто в чудовому одязі, немов бажаючи підкреслити цим урочистість обряду, хто — на знак покаяння — в усьому чорному, а декотрі босі і в плащах з відлогами, що закривали обличчя; і всі з торчетті[165] в руках. Процесію завершував барвистий натовп народу. Всю вулицю було оздоблено по-святковому. Ті, хто багатший, повиставляли для загального огляду свої найцінніші речі. Фасади бідніших будинків було оздоблено за кошти заможних сусідів або за громадський рахунок, де-де замість прикрас звисали зелені гілки. Усюди порозвішувано картини, написи, емблеми; на підвіконнях повиставляли вази, різноманітні рідкісні речі, всяку старовину, і кругом — свічки. Хворі, які перебували на карантині, дивилися з численних вікон на процесію й супроводили її молитвами. На інших вулицях міста панувала тиша; хіба що тільки хтось, теж виглянувши з вікна, напружено дослухався до даленіючого гулу; були й такі — серед них траплялися навіть черниці,— що забиралися на дахи, щоб бодай здалеку побачити труну, процесію, що-небудь взагалі.

Процесія пройшла через усі квартали міста. Щоразу, дійшовши до перехрестя, звідки головні вулиці розходяться до передмість (вони тоді ще мали старовинну назву карробі[166], яка нині збереглася за одним із них), робили зупинку й опускали труну біля хреста, поставленого Сан-Карло під час минулої чуми на кожному такому перехресті. Деякі з цих хрестів збереглися ще й досі. Одно слово, до собору повернулись аж далеко за південь.

І ось назавтра, в той час, коли з'явилася зухвала надія, а в багатьох навіть фанатична віра в те, що процесія повинна припинити чуму, кількість померлих у всіх прошарках населення зросла до такої міри, таким раптовим стрибком, що не було нікого, хто не вбачав би причини або приводу до цього якраз у самій процесії. Але які дивні й гідні жалю сили загального упередження! Більшість приписувала цей спалах не великому скупченню людей, що довго перебували бік у бік, не силі-силенній випадкових дотиків,— ні, усе звертали на ту свободу, яку, мовляв, дістали мазальники для широкого здійснення свого мерзенного задуму. Пішли розмови, що, мовляв, вони, позатесувавшись у натовп, постаралися заразити своєю маззю якнайбільшу кількість людей. Та оскільки цей спосіб важко було назвати достатнім і придатним для того, щоб викликати таку велику смертність у всіх прошарках суспільства, і, наскільки можна судити, навіть найуважнішому і до того ж засліпленому підозріливістю поглядові не вдалося помітити жодних слідів, жодних плям на стінах або ще десь, то для пояснення цього факту довелося вдатися ще до однієї вигадки, яка існує вже давно й у той час визнавалася європейською наукою, а саме: до вигадки про отруйні та шкідливі порошки. Почали говорити, ніби такими порошками посипано вулиці, а надто місця зупинок, і ніби вони прилипали до одягу, а тим паче до ніг, бо переважна кількість людей того дня йшла босоніж. «Ось так сам день процесії,—