Читати книгу - "Консуело"

розширила вузьку щілину між вічком і спинкою екіпажа настільки, щоб можна було заглянути всередину таємничого сховку. Які ж були її подив і жах, коли вона побачила в тісному ящику, куди повітря й світло проникали тільки через пророблену вгорі щілину, чоловіка величезного зросту, із заткнутим ротом, закривавленого, з туго зв'язаними руками й ногами; він лежав, зігнувшись удвоє, у страшенно незручній, болісній позі. Обличчя, наскільки його можна було розгледіти, відзначалося мертвотною блідістю і, здавалося, було спотворене передсмертною судорогою.

Розділ 71

Похолонувши від жаху, Консуело вискочила з екіпажа, наздогнала Йосифа й нишком стисла йому руку, сповіщаючи, щоб він одійшов із нею подалі від інших.

Випередивши компанію на кілька кроків, вона ледве чутно проговорила:

— Ми загинули, якщо зараз же не втечемо: люди ці — грабіжники й розбійники. Я щойно переконалася в цьому. Прискормо крок і тікаймо від них куди очі дивляться. У них є якась підстава обманювати нас.

Иосифу спало на думку, що страшний сон засмутив його супутницю. Він ледве розумів, що вона говорить. Сам він відчував якусь незвичну млявість і різь у шлунку: очевидно, хазяїн трактиру підмішав у вино якесь шкідливе й оп'яняюче зілля. Йосиф не сумнівався, що він не настільки порушив свою звичайну помірність, аби почувати себе таким сонним і ослаблим.

— Дорога синьйорино, — відповів він, — ви під враженням якогось кошмару, і, коли слухаю вас, мені здається, що я сам піддаюся йому. Якщо ці славні люди навіть бандити, як ви думаєте, скажіть, на яку багату здобич можуть вони розраховувати, захопивши нас?

— Не знаю, але боюсь; і якби ви, як я, своїми очима бачили вбиту людину в екіпажі, в якому ми ідемо…

Тут Йосиф не міг не розсміятися, до того заява Консуело справді була схожою на галюцинацію.

— Ах! Та невже ви не помічаєте й того, що вони обманюють нас і везуть на північ, залишаючи й Пассау й Дунай позаду? — з жаром вела вона далі. — Дивіться, де сонце, і зверніть увагу, по якій пустелі ми рухаємося, замість того щоб під'їжджати до великого міста!

Иосиф нарешті усвідомив, що її зауваження цілком слушні, й, можна сказати, летаргічний спокій, у якому він перебував, почав поступово розвіюватися.

— Ну що ж, ходімо, — сказав юнак, прискоривши крок. — Їхні наміри відразу з'ясуються, якщо вони проти нашої волі захочуть затримати нас.

— А якщо нам не вдасться вислизнути зараз, то не втрачайте холоднокровності, Йосифе, чуєте! Потрібно буде перехитрити їх і вибрати інший слушний момент.

Тут вона смикнула його за руку й прикинулася, начебто кульгає ще сильніше, ніж змушував біль ноги, але все-таки пішла швидше. Не встигли вони зробити так і десяти кроків, їх окликнули спочатку приязно, а потім більш суворо. Кликав пан Мейєр, але оскільки вони не звертали на нього уваги, вслід їм полетіла енергійна лайка інших супутників. Йосиф оглянувсь і з жахом побачив наведений на них пістолет візника.

— Вони вб'ють нас, — сказав він Консуело, сповільнюючи крок.

— А хіба ми ще перебуваємо на відстані пострілу? — холоднокровно запитала вона, потягнувши його вперед і кидаючись бігти.

— Не знаю, — відповів Йосиф, намагаючись зупинити її, — повірте мені, потрібний момент іще не настав. Вони стрілятимуть.

— Зупиніться, а то я покладу вас на місці, — крикнув візник, який біг швидше за них, із пістолетом у витягнутій руці.

— Тепер треба брати сміливістю, — сказала Консуело, зупиняючись, — робіть і говоріть те ж саме, що я, Йосифе.

— Ех, чорт забирай, — голосно мовила вона, обертаючись і сміючись з апломбом гарної акторки, — якби тільки хворі ноги не заважали мені далі бігти, я показав би вам, що покепкувати з нас вам не вдасться.

Дивлячись на смертельно блідого Йосифа, вона вдавано голосно розреготалася й, указуючи іншим супутникам, які наближалися до них, на свого товариша, що розгубився, вигукнула із прекрасно розіграною веселістю:

— Він повірив! Бідолашний мій товариш повірив! Ах, Беппо! Я не вважав тебе таким боягузом. Ну, пане професоре, гляньте-но на Беппо, він справді уявив, що його хочуть пристрелити!

Консуело навмисно говорила по-венеціанськи, своєю веселістю стримуючи запал хлопця з пістолетом, який ані слова не розумів цією говіркою. Пан Мейєр також зробив вигляд, начебто сміється. Потім, повернувшись до візника, він сказав йому, підморгуючи (що прекрасно помітила Консуело):

— Який дурний жарт! Навіщо лякати бідолашних дітей?

— Мені хотілось дізнатися, наскільки вони хоробрі, — відповів той, засовуючи пістолет за пояс.

— Жаль! Добродії будуть про тебе поганої думки, друже Йосифе, — лукаво мовила Консуело. — А от я не злякався, віддайте мені в цьому належне, синьйоре Пістолет!

— Ви молодець! — зауважив Мейєр. — Із вас вийшов би добрий барабанщик, і ви, не моргнувши, відбарабанили б штурмовий марш, крокуючи на чолі полку під градом картечі.

— О! Це ще невідомо, — заперечила вона, — може, й злякався б, якби повірив, що він і справді хоче нас убити. Але нам, венеціанцям, знайомі всякі витівки, і нас не так-то легко піддурити.

— Однаково, це жарт поганого тону, — заперечив Мейєр і, обернувшись до візника, для годиться злегка пробрав його.

Але Консуело важко було обманути. З їхніх інтонацій вона зрозуміла, що вони обговорювали те, що сталося, й прийшли до висновку: помилилися, запідозривши парубчат у бажанні втекти.

Сівши знову з усіма в екіпаж, Консуело, сміючись, звернулася до пана Мейєра:

— Погодьтеся, що ваш візник з пістолетом — дивак; я буду тепер називати його синьйор Пістолет. Одначе, пане професоре, зізнайтеся, що його жарт не такий уже й новий.

— Німецький жарт, — зауважив Мейєр. — У Венеції розважаються дотепніше, чи не так?

— А знаєте, що на вашому місці зробили б італійці, якби їм спало на думку покепкувати з нас? Вони завели б екіпаж за перший-ліпший придорожній кущ, а самі сховалися б. І от ми обоє обернулись і, нікого не побачивши, подумали б, що це диявольська мара. Хто б тоді був у дурнях? Насамперед я, що ледве пересуваю ноги, та і Йосиф також, бо злякався, мов корова, що заблудилася в Богемському Лісі, — він вирішив би, що його покинули в цій пустелі!

Пан Мейєр, сміючись над її дитячими балясами, перекладав усе синьйорові Пістолету, який не менше, ніж він сам, потішався наївністю гондольєра.

— О, ви надто великі хитруни — ми вже більше не зважимося покепкувати з вас, — заявив Мейєр.

Консуело ж, помітивши глибоку іронію, що пробилася нарешті крізь веселий батьківський тон удаваного добряги, продовжувала, однак, грати роль роззяви, що уявляє себе розумником, — прийом, застосовуваний у всіх мелодрамах.

Безсумнівно, вони потрапили в серйозний спектакль. Консуело, спритно витримуючи свою роль, була в дуже