Читати книгу - "Консуело"

Тепер вона була настільки ж весела, наскільки досі стримана, і Йосиф, який уже прийшов до тями, вдало вторив їй. Прикинувшись, начебто вони анітрошки не сумніваються в тому, що дійсно під'їжджають до Пассау, молоді люди вдавано стали дуже уважно прислухатися до пропозиції вирушити до Дрездена, яку пан Мейєр не забув відновити. Таким способом вони заручилися його повною довірою й дали йому можливість підшукати привід для зізнання, що він без їхньої згоди везе їх до Дрездена. І привід незабаром знайшовся. Пан Мейєр не був новачком у таких викраденнях. Відбулася жвава розмова невідомою мовою між трьома особами — паном Мейєром, синьйором Пістолетом і «мовчальником». Потім вони раптом заговорили по-німецькому, начебто продовжуючи почату бесіду.

— Говорив же я вам, що ми збилися з дороги, — вигукнув пан Мейєр. — Супутники-то наші зникли! Уже більше двох годин, як вони відстали від нас, а я, хоч скільки дивлюся на косогір, нічого не помічаю.

— Зовсім їх не видно, — підтвердив візник, висовуючись із екіпажа і з сумовитим виглядом знову сідаючи на місце.

Консуело ще біля першого підйому прекрасно помітила зникнення іншого екіпажа, з яким вони одночасно виїхали з Біберека.

— Я був переконаний, що ми заблудилися, — сказав Йосиф, — але не хотів говорити про це.

— Чому ж ви, чорт вас забери, мовчали? — втрутився «мовчальник», удаючи, начебто вкрай роздратований цим відкриттям.

— Та тому, що мене це забавляло, — сказав Йосиф, натхнений безневинною підступністю Консуело. — Адже забавно ж заблудитися в екіпажі! Я думав, що це трапляється тільки з пішоходами.

— От так презабавна історія. Мені це подобається, — мовила Консуело. — Тепер залишається тільки побажати, щоб ми опинилися на дрезденській дорозі!

— Якби я знав, де ми, — заперечив пан Мейєр, — я б теж порадів разом з вами, діти мої. Зізнаюся, мені не дуже-то світило їхати до Пассау винятково заради задоволення моїх друзів, і якщо ми дійсно збилися з дороги, то я був би дуже задоволений скористатися цим приводом, аби не виявляти далі нашої до них люб'язності.

— Справді, пане професоре, — заговорив Йосиф, — робіть як знаєте, це вже ваша справа. Якщо ми не є тягарем для вас і ви, як і раніше, не проти захопити нас із собою до Дрездена, ми готові слідувати за вами хоч на край світу. А ти, Бертоні, що скажеш на це?

— Та скажу те ж саме, — відповіла Консуело, — будь що буде!

— Славні ви хлопці! — сказав на це Мейєр, під напускною заклопотаністю приховуючи свою радість. — Але все-таки хотілося б мені знати, де ми перебуваємо.

— Хоч де б ми були, а треба зробити привал! — заявив візник. — Кінь зовсім знесилився. Адже з учорашнього вечора він нічого не їв, а віз усю ніч. Та й усі ми раді будемо підкріпитись. От саме лісочок; дещо з провізії в нас іще залишилося. Стій!

В'їхали в ліс, розпрягли коня. Йосиф і Консуело з великою готовністю запропонували свої послуги, що було прихильно прийнято. Голоблі екіпажа опустили на землю, і позаяк при цьому стан схованого в'язня став, мабуть, іще боліснішим, до слуху Консуело знову донісся його стогін. Мейєр також почув його й пильно подивився на Консуело, бажаючи переконатися, чи звернула вона на це увагу. Але дівчина зуміла прикинутися глухою і залишалася незворушною, хоча жалість і краяла їй серце.

Мейєр обійшов навколо екіпажа, і Консуело, що відійшла вбік, бачила, як він відчинив позаду маленькі дверцята, заглянув усередину потайного ящика, потім зачинив їх і знову поклав ключ до кишені.

— Що, товар не пошкоджений? — крикнув Мейєру «мовчальник».

— Усе в порядку, — відповів той із воістину тваринною байдужістю і звелів готувати сніданок.

— Тепер, — швидко мовила Консуело, проходячи повз Йосифа, — йди за мною й роби все, як я.

Вона допомогла розкласти на траві провізію й відкоркувати пляшки. Йосиф наслідував її, удаючи страшенно веселого. Пан Мейєр задоволено поглядав, з якою ретельністю прислужують йому ці добровольці. Він любив блага життя й заходився їсти й пити, так само як і його товариші, з іще більшою жадібністю й більш грубими звичками, ніж напередодні. Він щохвилини простягав склянку своїм новоспеченим пажам, а ті увесь час то вставали, то сідали, то знову кидалися бігцем у той або інший бік, вистежуючи момент, коли можна буде втекти остаточно, але вичікуючи, щоб їх небезпечні стражі стали менш пильними від дії страв і вина. Нарешті пан Мейєр, простягнувшись на траві, виставив на сонце свої широкі груди, прикрашені пістолетами. Візник пішов подивитися, чи добре їсть кінь, а «мовчальник» вирушив розшукувати на мулистому березі струмка, біля якого було зроблено привал, підходяще місце для водопою. Це послужило сигналом до звільнення. Консуело зробила вигляд, начебто також розшукує водопій. Йосиф зайшов із нею подалі в кущі, і, тільки-но вони відчули, що їх не видно за густим листям, обоє кинулись, як два зайці, бігти лісом. Серед густих заростей їм уже нічого було побоюватися куль. Коли ж вони почули, що їх кличуть, то були вже досить далеко й могли без остраху просуватися вперед.

— А все-таки краще відповісти, — сказала, зупиняючись, Консуело, — це розвіє їхню підозру й дасть нам час відбігти подалі.

І Йосиф відгукнувся:

— Сюди, сюди! Тут вода!

— Джерело! Джерело! — кричала Консуело.

І відразу, повернувши під прямим кутом, аби збити з пантелику переслідувачів, вони помчали як вітер. Консуело вже не думала про свої хворі, опухлі ноги, Йосиф подолав дію наркотику, підмішаного напередодні Мейєром у його вино. Страх окриляв їх.

Так бігли вони хвилин десять у напрямку, протилежному взятому ними спочатку, не прислухаючись навіть до голосів, що кликали їх із двох боків, і раптом вискочили на узлісся. Перед ними був крутий косогір, що поріс густою травою і спускався до проїзної дороги; біля його підніжжя, у заростях вересу, здіймалися поодинокі дерева.

— Не будемо вибиратися з лісу, — запропонував Йосиф, — вони з'являться сюди й із цього підвищення побачать нас, хоч куди б ми попрямували.

Із хвилину Консуело вагалася, але, оглянувши швидким поглядом місцевість, сказала Йосифу:

— Ліс занадто малий, надовго ми не зникнемо в ньому. Спереду ж дорога й надія зустрітися з ким-небудь.

— Та це та сама дорога, якою ми щойно їхали! — вигукнув Йосиф. — Дивіться, вона огинає пагорб і піднімається праворуч до місця, звідки ми втекли. Варто одному з них сісти на коня, і він наздожене нас, перш ніж ми встигнемо спуститися.

— Це ще невідомо, — сказала Консуело. — 3 гори ж бігти легко. А там на дорозі хтось піднімається в напрямку до нас.