Читати книгу - "Консуело"

Иосиф визнав пропозицію чудовою, тим більше що поїздка в екіпажі дозволить відпочити зраненим ногам Консуело. Дійсно, оказія здавалася сприятливою, а подорож по Дунаю була способом пересування, про який вони ще не думали. Консуело також погодилася, бо помітила, що Йосиф цього разу не здатний подбати про безпечний нічліг. Потемки, забившись у куток екіпажа, вона могла не побоюватися спостережень своїх супутників, а пан Мейєр запевняв, що до Пассау вони приїдуть удосвіта. Йосиф був у захваті від її рішення. Однак Консуело все-таки було не по собі, а друзі Мейєра їй усе менше подобалися. Вона запитала, чи не музиканти його супутники.

— Усі — більш або менш, — лаконічно відповів Мейєр.

Екіпажі виявилися закладеними, машталіри на своїх місцях, а трактирні служники, дуже задоволені щедротами пана Мейєра, зі шкури пнулися, щоб до останньої хвилини догодити йому. Під час цієї метушні, у момент затишшя, Консуело почувся стогін, що начебто доносився із середини двору. Вона обернулася до Йосифа, але той нічого, мабуть, не чув. Коли ж стогін повторився, тремтіння пробігло по її тілу. Одначе ніхто, очевидно, нічого не помітив, і вона вирішила, що, мабуть, заскавчав собака, якому набридло сидіти на ланцюгу. Але хоч як намагалася Консуело відволіктися, моторошне почуття не полишало її. Приглушений стогін серед мороку, вітру й дощу, який долинув знадвору, де стояла ця група людей, — одні байдужі, інші чимось схвильовані, — справив на неї лиховісне враження, хоч вона й не була впевнена, чи був то стогін, чи просто гра її уяви. Консуело негайно згадала про Альберта і, немов перейнявшись його даром таємничого прозріння, злякалась якоїсь небезпеки, що нависла над головою її нареченого або її власною.

А екіпаж уже мчав. Упряжений у нього свіжий кінь, сильніший, аніж перший, швидко ніс його. Інший екіпаж, який їхав так само швидко, то відставав, то випереджав їх. Йосиф знову балакав із паном Мейєром, а Консуело намагалася заснути, — вона прикинулася сплячою, щоб мати право мовчати. Утома взяла гору над її смутком і занепокоєнням, і вона заснула найміцнішим сном. Коли вона прокинулася, Йосиф також спав, а пан Мейєр нарешті замовк. Дощ перестав лити, небо прояснилось, і починало світати. Місцевість була зовсім незнайома Консуело. Тільки час від часу вимальовувалися на обрії вершини гірського пасма, схожого на Богемський Ліс.

У міру того як проходила її сонливість, вона все з більшим подивом помічала, що гори, яким належало бути ліворуч від неї, розташовані праворуч. Зірки вже згасли, але сонце, яке, за її розрахунками, мало зійти спереду, ще не з'являлося. Вона вирішила, що гори перед її очима — не Богемський Ліс, а якісь інші. Пан Мейєр хропів, але вона побоялася заговорити з візником, єдиною людиною, що не спала в цю хвилину. Кінь по досить крутому косогору пішов кроком, а стукіт коліс заглушав сирий пісок колії. Тут Консуело знову виразно почула той глухий болісний стогін, що вже доносився до неї на постоялому дворі в Бібереку. Голос, здавалося, лунав десь іззаду. Машинально вона повернулась, але позаду була тільки шкіряна спинка екіпажа, на яку вона спиралася. Консуело сприйняла це за галюцинацію, і, оскільки думки її постійно займав Альберт, вона раптом із жахом подумала: чи, бува, не вмирає він; а що коли завдяки незбагненній силі любові цієї дивної людини до неї доносяться його передсмертні зітхання, лиховісні, несамовиті. Ця думка до того заволоділа нею, що їй стало зле. Боячись зовсім задихнутися, вона звернулася до візника, коли той зупинився на половині підйому, щоб дати перепочити коневі, і попросила в нього дозволу піднятися в гору пішки. Він дозволив і, зіскочивши сам, пішов, посвистуючи, біля коня.

Чоловік цей був занадто добре одягнений для професійних машталірів. При якомусь його русі Консуело здалося, що вона бачить у нього за поясом пістолет. Така обережність у пустельному краї, яким вони проїжджали, була більш ніж природна, тим паче що форма екіпажа, яку Консуело, йдучи біля коліс, добре роздивилася, свідчила про те, що в ньому везуть товари. Екіпаж був дуже глибокий; за сидінням, очевидно, містився ящик, на зразок тих, у яких перевозять цінності й депеші. Цього разу він, мабуть, був не занадто завантажений, позаяк один кінь вільно віз його. Набагато більше вразило Консуело те, що тінь її стала подовжуватися вперед, і, обернувшись, вона побачила, що сонце досить високо піднялося на обрії, але не там, де йому належало зійти, якби екіпаж дійсно прямував до Пассау, а з протилежного боку.

— Куди ж ми їдемо? — запитала вона візника, поспішно підходячи до нього. — Ми повернулися до Австрії спиною.

— Так, на півгодини, — дуже спокійно відповів той, — ми повертаємося назад, тому що міст через ріку, по якому нам треба їхати, зламаний і доводиться робити півгодинний гак, аби потрапити на інший.

Трохи заспокоївшись, Консуело сіла в екіпаж і обмінялася кількома незначними словами з паном Мейєром, який було прокинувся, та миттєво знову заснув. Йосиф же спав увесь час без просипу. Тут вони добралися до вершини косогору, і Консуело побачила перед собою довгу, круту й звивисту дорогу, а в глибині ущелини показалася ріка, про яку їй говорив візник. Але, наскільки могло бачити око, не було ніякого мосту, а тим часом вони посувалися все на північ. Стривожена й здивована, Консуело більше не могла заснути.

Незабаром почався новий підйом; кінь здавався дуже стомленим. Усі мандрівники вийшли з екіпажа, крім Консуело, — у неї все ще боліли ноги. І ось тут знову почувся стогін, він повторився кілька разів і так ясно, що дівчина вже ніяк не могла приписати його обману почуттів: поза всяким сумнівом, стогін ішов із потайного ящика. Консуело ретельно оглянула екіпаж і виявила в кутку, де ввесь час сидів Мейєр, маленьке вічко, що було прикрите шкіряною засувкою й вело до ящика. Вона спробувала її відсунути, але не змогла. Засувка виявилася на замку, ключ від якого був, імовірно, у кишені удаваного професора.

Консуело, рішуча й мужня в таких випадках, витягла із-за пазухи ніж з міцним і гострим лезом: голос доброчесності й передчуття небезпеки, від якої самогубство завжди може позбавити енергійну жінку, спонукали її захопити із собою цю зброю. Вона скористалася моментом, коли всі мандрівники пішли вперед, у тому числі й візник, який не мав більше підстав побоюватися, що кінь буде гарячитись, і швидким упевненим рухом