Читати книгу - "Сяйво світів, Алюшина Полина"

- Дякую. – Так само тихо сказала Асілія. Швидко поглинаючи булочку, вона навіть прикрила очі від задоволення. І раптом вимовила з набитим ротом:

 - О, це так смачно! А ти їв?

– Ні.

         Асілія перестала жувати. Спочатку вона хотіла накричати на Конодара через те, що він не поїв, хоч і ходив продуктовими лавками. Адже, напевно, там були й закусочні. Але потім вона замислилася: - А чому він так вчинив? Чому він допомагає їй, оберігає, дбає? Асілія тихо сиділа і шукала відповіді на свої запитання. Конодар, помітивши, що дівчина, що сидить поруч, якось стиснулася і притихла, посунувся ближче. Він майже торкався плечем плеча дівчини. Йому захотілося втішити її, підтримати. Коваль усміхнувся, подивившись на малиновий захід сонця.

- Не замислюйся над тим, на що не можеш знайти відповіді. Відповідь сама прийде. В свій час. – Сказав він їй. І тут Асилія відчула себе у повній безпеці, перебуваючи поряд із Конодаром. «Ти був усе-таки правий брат.. коли поруч із тобою є ще хтось, йти набагато легше..» - подумала дівчина.

 - Дякую. – тихо промовила вона і схилила голову на плече Конодара.

- За що? – Здивовано запитав юнак.

- За все. – Спокійно відповіла його супутниця, заплющивши свої очі.

Наступний день видався сонячним та спекотним. Конодар і Асилія рано рушили в дорогу і опівдні пройшли досить далеко. Хоча північною частиною світу вже володіла осінь, на півдні ще панувало літо, і мандрівників радували зелені дерева та пагорби, а іноді навіть траплялися цілі галявини, посипані квітами. Сонце пригрівало на повну силу, і юнак постійно піднімав руку і витирав чоло.

– Фу. Так жарко. - Сказав він. - Асіліє, а тобі не жарко? Ти постійно у плащі.

- Ні, мені не жарко. Вітер обдуває. - Відповіла вона і попрямувала вперед, прискоривши крок.

- Дивно. – Протягнув Конодар. Адже за весь день не було навіть натяку на вітерець. Він розвів руки і побіг її наздоганяти. Через пару хвилин, обігнувши невеликий гайок, вони побачили, як старенька бабуся збирає розсипані яблука з землі. Вони підійшли ближче і промовили в один голос:

- Зараз допоможу.

- Ні-ні, не треба. Але, незважаючи на протест бабусі, Конодар і Асілія все ж таки допомогли їй. Забираючи останнє яблуко з рук Асилії, стара раптом спитала:

- А як тебе звуть, доню?

 - Асілія.

- Куди ви прямуєте?

         - У Нікель.

- Напевно якесь важливе завдання у вас? - То запитала, чи підтвердила стара. Дівчина насторожилася. Але старенька розпливлася в посмішці і сказала так ласкаво:

 - А ви з братом такі схожі!

Асілія не встигла попередити Конодара, як підозріла бабуся різким випадом рвонулася до Конодара і перетиснула йому горло своїми довгими пальцями зі скрюченими нігтями. І в ту ж мить вона обернулася чаклуном. Асілія ледве встигла розгорнути свій лук і стати в бойову позицію. Але Чаклун прикрився Конодаром, як щитом. Молоду лучницю вразив вигляд чаклуна. Він був маленьким і дуже худим, навіть кволим. Але, знаючи з досвіду, вона зрозуміла, що цей чаклун має величезну силу, і перехитрити його навряд чи вдасться. Усі варіанти виходу з ситуації, що складалися, здавалися Асілії безуспішними. А чаклун тим часом все дужче стискав горло коваля. Дівчина відчайдушно намагалася хоч щось зробити. І раптом Конодар обм'як у руках чаклуна. А оскільки коваль виявився для чаклуна непосильним тягарем, він просто вислизнув з його рук і сів на землю. Чаклун же, все ще стискаючи горло хлопця, потягнувся вниз разом із ним. Цього моменту вистачило Асилії, щоб змінити позицію та пустити стрілу. Але стріла пройшла крізь порожній простір. Почувся крик: - Ззаду! Бережись! Асілія миттєво розвернулася в стрибку, натягнувши тятиву з накладеною стрілою. Плащ дівчини піднявся, і чаклун усіма пальцями вхопився за нього і різко смикнув. Від натягу кігті чаклуна прорвали плащ і розполосували його на дрібні шматки. Асілія похитнулася. З ножем у лівій руці чаклун зробив широкий випад і мало не проткнув Асилії серце. Але в цей час Конодар, що приспів, виставив ногу, про яку чаклун спіткнувся. Вдарившись об землю, чаклун зник. А Асілія та Конодар почули його голос:

- Я ще не закінчив з вами!

Віддихавшись після сутички і зібравши клапті свого плаща, Асілія кинулася до струмка, що протікав у низині.

- Я скоро! – Почув Конодар.

Залишившись наодинці, Асілія розгорнула плащ і похитала головою: - А скоро, судячи з усього, не вийде.

Конодар довго дивився слідом за дівчиною. Його просто збентежила ця сцена. Він мав багато питань, які він весь час відкладав. Хто цей чаклун? Що це за така дівчина і що це за послання, яке приносить так багато проблем? І чого вона так злякалася після бою і втекла? І головне, як її вберегти? Але тепер настав час все прояснити. Думаючи про все це, Конодар зібрав знову розсипані яблука ще раз, оглянув місце сутички і почав терпляче чекати. Прочекавши Асилію, як здалося юнакові, досить довго, він все ж таки зважився піти за нею. Чи не трапилося чогось знову?

Спускаючись до річки, Конодар побачив струнку світловолосу дівчину, одягнену в зелену туніку, шорти і високі, тонкі, коричневі чоботи, що щільно прилягали до струнких ніг. Хлопець залюбувався. Продовжуючи розглядати Асілію зі спини, коваль помітив на її голові золотий обруч із білими крилами. Але не це здивувало його до глибини душі. Раптом він побачив, що вона так старанно приховувала. Свої ельфійські вуха! На таке Конодар не очікував. Тепер усе стало на свої місця: і чому на них полюють чаклуни, і чому вона так майстерно володіє луком, і чому вона так стрибає високо? Але разом з цим на перший план постає питання: яку мету переслідує ельф, прямуючи до короля людей з посланням? Асилія почула кроки і обернулася. Побачивши Конодара, вона різко підвелася, притиснувши руки до грудей. Коваль, що підійшов, тихо запитав: