Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Я кивнув.

— Усе це шокувало і лорда Кромвеля. Він не хоче, щоб поширилися чутки. Ви тримали все в таємниці?

— Звичайно, сер. Монахам і служкам наказали: якщо за ці стіни вилетить хоч словечко, вони відповідатимуть перед самим головним вікарієм.

— Добре. Будь ласка, подбайте, щоб мені показували всю кореспонденцію, яка сюди надходить. І щоб жоден лист не вийшов без мого схвалення. Тепер я розумію, що візит комісара Синґлтона вам не сподобався.

Він знову зітхнув.

— Що я можу сказати? Два тижні тому я отримав листа з кабінету лорда Кромвеля, у якому йшлося, що він посилає уповноваженого для обговорення певних питань. Коли комісар Синґлтон прибув, то здивував мене, сказавши, що я мушу передати цей монастир королю. — Абат Фабіан подивився мені в очі, і тепер у його погляді були і непокора, і тривога. — Він підкреслив, що прагне добровільної капітуляції, і, здавалося, був украй налаштований її досягти, то обіцяючи гроші, то кидаючи туманні погрози щодо неприйнятної поведінки, — абсолютно безпідставні, мушу додати. Документ про добровільну здачу, який він пропонував мені підписати, був особливий. Там містилося визнання того, що наше життя просякнуте вдаваною релігією, із дотриманням беззмістовних римських ритуалів. — У його голосі пролунала ображена нотка. — У наших ритуалах ми вірно дотримуємося розпоряджень головного вікарія, і кожен брат склав присягу, в якій зрікся папської влади.

— Звичайно, — сказав я. — Інакше були б неприємні наслідки.

Я помітив, що на його габіті значок паломника; він побував у храмі Богоматері у Волсінгемі. Але, звичайно, не так давно навідався до цього храму і король.

Він глибоко вдихнув.

— Ми з комісаром Синґлтоном мали кілька дискусій, зосереджуючись на тому факті, що головний вікарій не має законного права наказувати моїм монахам і мені передати королю монастир. Факт, який доктор Ґудгепс, знавець канонічного права, не міг заперечити.

Я йому не відповів, бо він мав рацію.

— Можливо, ми могли б повернутися до обставин убивства, — сказав я. — Це набагато нагальніша справа.

Він понуро кивнув.

— Чотири дні тому, по обіді, ми з комісаром Синґлтоном провели ще одну довгу і, боюся, безрезультатну дискусію. Того дня я його більше не бачив. У нього були кімнати в цьому будинку, але вони з доктором Ґудгепсом ходили їсти окремо. Я ліг спати як звично. Потім, о п’ятій ранку, мене розбудив брат Ґай, лікар із лазарету, увірвавшись до моєї кімнати. Він сказав, що, увійшовши до кухні, знайшов тіло комісара Синґлтона, яке лежало у великій калюжі крові. Той був обезголовлений. — Обличчя абата скривилося з відразою, і він похитав головою. — Пролиття крові на освяченій землі — це мерзенно, сер. А потім було ще те, що знайшли в церкві, біля вівтаря, коли монахи прийшли на утреню.

Він замовк, глибока складка з’явилася між його бровами, і я побачив, що він справді засмучений.

— І що це було?

— Ще більше крові. Кров чорного півня, що також лежав із відрубаною головою, перед вівтарем. Боюся, ми маємо справу з чаклунством, комісаре Шардлейку.

— І ви втратили реліквію, правда?

Абат прикусив губу.

— Велику реліквію Скарнсі. Рідкісну і святу — руку Розкаяного Розбійника, що страждав разом із Христом, прибиту до уламка його хреста. Пізніше того ранку брат Ґабріель виявив, що її немає.

— Я розумію, що вона цінна. Золота скринька, оздоблена смарагдами?

— Так. Однак мене більше хвилює її вміст. Думка про щось, що має таку святу силу, в руках якоїсь відьми…

— Але не за допомогою чаклунства обезголовили королівського комісара.

— Дехто з братів у цьому сумнівається. На кухні немає приладдя, за допомогою якого можна було б відрубати людині голову. Навряд чи це легко зробити.

Я нахилився вперед, поклавши руку на своє коліно. Це мало зняти напруження в спині, та здавалося виклично.

— Ваші стосунки з комісаром Синґлтоном не були гарними. Ви кажете, що він зазвичай вечеряв у своїй кімнаті?

Абат Фабіан розвів руками.

— Комісара Синґлтона оточили всіма можливими почестями як посланця головного вікарія. Це був його вибір — не розділяти зі мною обідню трапезу. Але, будь ласка, — він злегка підвищив голос, — дозвольте мені повторити: вважаю, що його смерть — це мерзенний випадок. Я справді хотів би похоронити його бідолашні останки по-християнськи. Їхня постійна присутність тут непокоїть моїх монахів, вони бояться, що з’явиться його примара. Але доктор Ґудгепс наполягав, щоб тіло залишили для огляду.

— Розумна пропозиція. Огляд тіла буде моїм першим завданням.

Він уважно подивився на мене.

— Ви самостійно розслідуватимете цей злочин, не залучаючи світської влади?

— Так, і якомога швидше. Та я сподіваюся на вашу цілковиту співпрацю і допомогу.

Він широко розвів руки.

— Звичайно. Проте, чесно кажучи, не знаю, з чого б ви починали. Завдання здається нездійсненним для однієї людини. Особливо якщо, як я впевнений, винуватець приїхав із міста.

— Чому ви це кажете? Мені розповідали, що воротар зустрів комісара Синґлтона вночі. Той сказав, що їде на зустріч із кимось. І що ключ потрібен, щоб відчинити двері кухні.

Він енергійно нахилився вперед.

— Сер, це дім Божий, призначений поклонінню Христу. — Він схилив голову від згадки імені нашого Господа. — Нічого такого не траплялося за чотириста років від його побудови. Але в гріховному світі, поза його межами, якийсь безумець або, що ще гірше, чарівник, міг потрапити на територію монастиря з наміром осквернити його. Для мене це є очевидним через пограбування вівтаря. Думаю, комісар Синґлтон заскочив зловмисника — або зловмисників — на шляху до цього завдання. А щодо ключа, то комісар його мав. Того дня він просив ключ у пріора Мортимуса.

— Розумію. Чи здогадуєтеся ви, з ким він міг зустрічатися?

— Хотів би. Але ця інформація померла разом із ним. Сер, я не знаю, які навіжені останнім часом можуть перебувати в місті, та негідників, безперечно, достатньо; половина жителів займається контрабандою — перевозить вовну до Франції.

— Я говоритиму про це завтра, коли відвідаю мирового суддю, мілорда Копінґера.

— Він має бути залучений до розслідування?

Очі абата звузилися. Вочевидь це йому не сподобалося.

— Він і ніхто інший. Скажіть, скільки часу ви тут на посаді абата?

— Чотирнадцять років. Чотирнадцять мирних років — до цього часу.

— Але два роки тому тут були проблеми, чи не так? Візитація?

Він почервонів.

— Так. Були деякі… переступи. Попередній пріор… виявлені корупційні діяння, таке трапляється навіть у найсвятіших місцях.

— Корумповані та незаконні.

— Колишнього пріора відсторонили, позбавили сану. Пріор, звісно, відповідає за добробут і дисципліну монахів під моїм підпорядкуванням. Він був хитрим лиходієм і добре приховував свої погані вчинки.