Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Я кивнув.

— А тепер у вас шістдесят служок?

— Маємо великий комплекс будівель, який потрібно обслуговувати.

— І… що… тридцять монахів?

— Сер, я не можу повірити, що хтось із моїх слуг, не кажучи вже про монаха, відданого служінню Богу, міг це зробити.

— На початку треба підозрювати всіх, мілорде. Зрештою, комісар Синґлтон прибув сюди, щоб вести переговори про капітуляцію монастиря. І, незважаючи на щедрі пенсії, які милостиво пропонує Його Величність, я думаю, дехто буде дуже ображений через те, що більше не зможе тут мешкати.

— Монахам не сказали про мету його візиту. Їм відомо лише те, що комісар був посланцем головного вікарія. Я наказав пріору Мортимусу поширити думку, що є проблема з правом власності на один із маєтків. На особливе прохання комісара Синґлтона. Тільки мої монахи-старійшини знали його мету.

— Хто саме?

— Окрім пріора Мортимуса, Ґабріель, ключар; брат Едвіг, наш скарбник; і брат Ґай із лазарету. Вони найстарші за саном і живуть тут уже віддавна, за винятком брата Ґая, який прийшов на початку минулого року. Після вбивства поширилися всілякі чутки про мету перебування в нас комісара, але я дотримуюся версії про суперечку щодо права власності.

— Добре. Поки що будемо дотримуватися цієї домовленості. Однак до питання про здачу монастиря я бажав би повернутися.

Абат зробив паузу, ретельно добираючи наступні слова.

— Сер, навіть за цих жахливих обставин я мушу наполягати на своїх правах. Закон про розгін менших монастирів особливо наголошував, що у великих монастирях панує порядок. Немає жодної законної підстави вимагати розгін монастиря, якщо тільки він грубо не порушив заборон і ми в цьому не завинили. Не знаю, чому головний вікарій бажає заволодіти цим монастирем. До мене доходили чутки, що інших також просять розпуститися, та мушу сказати вам, як сказав комісарові Синґлтону: я звертаюся до захисту, який надає мені закон.

Він відкинувся на спинку крісла, його обличчя червоне, а губи стиснуті, загнаний в кут, але зухвалий.

— Бачу, у вас є збірник законів, — зауважив я.

— Багато років тому я вивчав право в Кембриджі. Ви юрист, сер, ви знаєте, що дотримання закону є основою нашого суспільства.

— Так і є, але закони змінюються. З’явилися нові акти, а після них будуть інші.

Абат глянув на мене беземоційно. Він, як і я, добре знав, що більше не буде законів про примусовий розгін монастирів, доки країна залишається неспокійною.

Я порушив тишу.

— А тепер, мілорде, я був би вдячний, якби ви організували для мене огляд тіла бідолашного Синґлтона, яке, як ви сказали, уже давно слід поховати по-християнськи. Також хочу, щоб хтось обійшов зі мною монастир, але, мабуть, ліпше це зробити завтра. Сутеніє.

— Звичайно. Думаю, ви погодитесь, що тіло перебуває в належному і безпечному місці, у лазареті. Я подбаю, щоб вас провели туди. Будь ласка, дозвольте мені чітко заявити, що я зроблю все можливе, щоб допомогти вам, хоча боюся, що у вас безнадійне завдання.

— Я вдячний.

— А тепер у мене нагорі для вас підготовлена кімната для гостей.

— Дякую, проте вважаю за краще бути ближче до місця скоєння злочину. Чи є кімнати для гостей у лазареті?

— Ну так… але, напевно, представник короля має перебувати з абатом?

— У лазареті було б краще, — твердо відповів я. — І мені знадобиться повний набір ключів від усіх будівель на території.

Він вражено всміхнувся.

— Але… ви уявляєте, скільки тут ключів, скільки дверей?

— О, багато, гадаю. Звичайно, мусять бути повні комплекти.

— У мене є один. І в пріора, і у воротаря. Але всі вони постійно використовуються.

— Мені знадобиться набір ключів, мілорде. Будь ласка, подбайте про це.

Я підвівся, намагаючись не скрикнути від болю в попереку. Марк пішов за мною. Абат Фабіан здавався дуже збентеженим, коли теж підвівся, розгладжуючи свою мантію.

— Я накажу, щоб вас відвели в лазарет.

Ми пішли за ним у передпокій, де він уклонився і вилетів геть. Я полегшено зітхнув.

— Він дасть вам ключі? — запитав Марк.

— О, думаю, так. Він боїться Кромвеля. Божа смерть, але він добре знає свої закони. Якщо він за походженням із низів, як казав Ґудгепс, то бути абатом цього чудового монастиря — означає все для нього.

— У нього був акцент людини освіченої.

— Акцент можна виробити. Багато хто докладає для цього чимало зусиль. У голосі лорда Кромвеля майже не чути, що він родом із Патні. У твоєму мало що залишилося від життя на фермі, якщо на те пішло.

— Він був незадоволений, що ми не залишимося в нього.

— Так, і старий Ґудгепс також буде розчарований. Але немає на то ради; я не хочу бути ізольованим тут під наглядом абата, мені потрібно бути в центрі подій.

За кілька хвилин з’явився пріор Мортимус із величезною зв’язкою ключів на кільці. їх було понад тридцять, деякі — величезні орнаментовані вироби, столітньої давнини. Він простягнув їх мені з натягнутою посмішкою.

— Благаю вас не загубити їх, сер. Це єдиний запасний набір, який є в монастирі.

— Отже, це запасний набір? — запитав я.

Пріор уникнув відповіді.

— Мене попросили відвести вас до лазарету. Брат Ґай чекає на вас.

Він вивів нас із будинку й повів назад повз майстерні, зачинені й закриті ставнями, бо вже стемніло. Ніч була безмісячна і, як ніколи, холодна. У моєму втомленому тілі холод немов пронизував кістки. Ми пройшли повз церкву, з якої долинали співи. Це була гарна, складна поліфонія під супровід органної музики; анітрохи не схожа на фальшиве голосіння, яке я знав із Лічфілда.

— Хто регент вашого хору? — запитав я.

— Брат Ґабріель, наш ключар, також учитель музики. Він обдарований багатьма талантами.

Я вловив сардонічні нотки в голосі пріора.

— Чи не пізно для вечірньої?

— Лише трохи. Учора був День усіх померлих, монахи цілий день стояли в церкві.

Я похитав головою.

— Скрізь монастирі дотримуються власного розпорядку, простішого, ніж установлений святим Бенедиктом.

Він серйозно кивнув.

— І лорд Кромвель має рацію, говорячи, що монахів слід тримати на висоті. Я роблю все, що можу, щоб так і було.

Ми пішли вздовж стіни монастиря, що відділяла приміщення монахів, і вийшли на територію великого саду, який я бачив раніше. Зблизька лазарет виявився більшим, ніж я думав. Пріор повернув залізне кільце в міцних дверях, і ми увійшли за ним.

Ми опинилися в довгій кімнаті, уздовж стін якої були широко розставлені два ряди ліжок, переважно порожніх. Це нагадало мені, як зменшилася кількість бенедиктинців; тільки на піку