Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Що ви думаєте? — запитав я. — Хто, на вашу думку, міг це зробити?

— Я не знаю, що думати. Монахи говорять, що це ввірвалися ті, хто поклоняється Дияволу, щоб викрасти реліквію. Але вони нас ненавидять, це відчувається в самому повітрі. Сер, тепер, коли ви тут, чи можу я поїхати додому?

— Ще ні. Невдовзі, можливо.

— Принаймні ви з юнаком будете поруч.

У двері постукали, і до кімнати зазирнув служка.

— Абат повернувся, сер.

— Дуже добре. Марку, допоможи мені підвестися.

Я весь затерп. Він допоміг мені стати на ноги, і я обтріпався.

— Дякую, докторе Ґудгепсе, ми з вами ще поговоримо. До речі, що сталося з бухгалтерськими книгами, які вивчав комісар?

— Скарбник їх забрав. — Старий струснув своєю сивою головою. — Як до цього дійшло? Усе, що я хотів побачити, — це реформу Церкви; як дійшло до світу, в якому кояться такі речі? Повстання, зрада, вбивство. Іноді задумуюся, чи є вихід з усього цього.

— Є, принаймні з таємниць, які породжують люди, — твердо сказав я. — У це я вірю. Ходімо, Марку.

Познайомимося з шановним абатом.

Розділ шостий

Служка знову повів нас сходами, допровадивши до просторої кімнати, стіни якої були обвішані барвистими фламандськими гобеленами, старими, але дуже гарними. Вікна виходили на велике кладовище, оточене деревами, де двоє служок згрібали останнє листя.

— Превелебний абат переодягається з костюма для верхової їзди. Незабаром він вийде до вас.

Він відкланявся, а ми почали чекати, гріючи спини біля вогню. У центрі кімнати стояв великий письмовий стіл, завалений паперами і пергаментами, за ним — м’яке крісло, а попереду — табурети. На мідній таці, на шматку сургучу, лежала велика печатка абатства, поряд стояв графин вина і кілька срібних келихів. Уся стіна за письмовим столом була обставлена книжковими полицями.

— Я і не здогадувався, що абати живуть так добре, — зауважив Марк.

— О так, у них є окремі домогосподарства. Спочатку абати мешкали з братією, але коли кілька століть тому король почав обкладати їхнє господарство податками, було дозволено абатам отримувати власні доходи, юридично відокремлені. Тепер усі вони живуть у розкоші, залишаючи на пріорів більшість щоденних справ.

— Чому король не змінює закон, щоб і абатів обкласти податком?

Я знизав плечима.

— Раніше королі потребували підтримки абатів у Палаті лордів. А тепер… ну, це не довго матиме значення.

— Брутальний шотландець справді керує цим закладом щодня?

Я зайшов за письмовий стіл і, оглянувши книжкові полиці, зауважив надрукований комплект англійських законів.

— Природжений хамло, чи не так? Здається, йому подобалося кривдити цього новіція.

— Хлопчик мав нездоровий вигляд.

— Так. Мені цікаво, чому новіція змусили до чорнової роботи, яку зазвичай виконують служки.

— Я думав, що монахи зобов’язані працювати вручну.

— Це один із приписів святого Бенедикта. Але жоден монах у бенедиктинському монастирі вже сотні років не брався до чесної праці. Усю роботу виконують служки. Не лише куховарять і доглядають за кіньми, а й підтримують вогнища, застеляють ліжка для монахів, іноді допомагають їм одягатися, і хто знає, що ще.

Я взяв печатку і роздивився її на світлі вогню. Вона була з гартованої сталі. Я показав Марку гравюру святого Доната в римській тозі. Він схилився над іншим чоловіком, який лежав на плетених ношах із благально простягнутою рукою. Це була чудова робота, складки мантії промальовані в деталях.

— Святий Донат повертає мертвого до життя. Я прочитав про це в «Житіях святих» перед нашим від’їздом.

— Він міг воскрешати мертвих? Як Христос воскресив Лазаря?

— Донат, як нам розповідають, одного разу побачив мертвого, якого несли в могилу. Якийсь чоловік докоряв удові, мовляв, померлий винен йому гроші. Блаженний Донат наказав мертвому встати і розплатитися за рахунками. Той сів на ношах і заявив, що виплатив борг. Потім знову ліг мертвим. Гроші, гроші, цим людям завжди йдеться про гроші.

З дверима почулися кроки, і в кімнату ввійшов високий широкоплечий чоловік років п’ятдесяти. З-під його чорного бенедиктинського габіту виднілися шерстяні оксамитові панчохи і черевики зі срібними пряжками. Обличчя його було рум’яне, з римським горбатим носом і квадратними рисами. Чоловік мав густе довге каштанове волосся, а тонзура, маленьке виголене коло, — щонайменша поступка закону. Він увійшов з усмішкою.

— Я — абат Фабіан. — Манера триматися була патриціанська, голос — аристократичний, але я вловив нотку занепокоєння. — Ласкаво просимо до Скарнсі. Pax vobiscum[4].

— Метью Шардлейк, комісар головного вікарія.

Я не відповів йому формально «Мир вам», бо не хотів втягуватись у латиномовне фіглярство. Абат поволі кивнув. Його глибоко посаджені блакитні очі швидко оглянули мою згорблену фігуру, а потім трохи розширилися, коли він побачив, що я тримаю печатку.

— Сер, вас прошу, будьте обережні. Цією печаткою ми скріпляємо всі юридичні документи. Вона ніколи не покидає цієї кімнати. Строго кажучи, тільки я маю право нею користуватися.

— Як посланець короля, я тут маю доступ до всього, мілорде.

— Звичайно, сер, звичайно. — Його очі слідкували за моїми руками, доки я не поклав печатки на стіл. — Ви, мабуть, голодні після довгої подорожі. Замовити вечерю?

— Дякую, пізніше.

— Мені шкода, що змусив вас чекати, але я мав справу з управляючим наших маєтків Райовер. З обліком урожаю ще багато роботи. Може, вина?

— Зовсім трохи.

Він налив мені вина, потім обернувся до Марка.

— Чи можу я дізнатися, хто це?

— Марк Поер, мій писар і помічник.

Він підвів брови.

— Комісаре Шардлейку, нам потрібно обговорити дуже важливі питання. Чи можу запропонувати, що це краще зробити віч-на-віч? Юнак може піти до покою, який я приготував для вас.

— Думаю, що ні, мілорде. Сам головний вікарій попросив мене взяти із собою помічника Поера. Він залишиться тут, доки я не накажу йому піти. Чи хотіли б ви поглянути зараз на моє доручення?

Марк усміхнувся до абата. Той почервонів і схилив голову.

— Як бажаєте.

Я подав документ у його руку з перснем на пальці.

— Я розмовляв із доктором Ґудгепсом, — сказав я, коли він розламав печатку.

Вираз його обличчя став напруженим, а ніс, здавалося, піднявся вгору, наче запах самого Кромвеля сочився з паперу. Я подивився на сад, де слуги підпалили купу листя, пускаючи тонкий білий струмінь диму в сіре небо. Почали западати сутінки.

Абат замислився на мить, а потім поклав моє доручення на стіл. Він нахилився вперед, стискаючи долоні.

— Це вбивство — найжахливіше, що тут