Читати книгу - "Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
В радянській зоні тріумфувала соціальна справедливість, а в Західній Німеччині - експлуатація людини людиною, капіталістичне рабство. Тому вже через кілька років після війни життя в Західній Німеччині та в Західному Берліні стали разюче відрізнятися від життя у Східній Німеччині та в Східному Берліні.
І німці східні побігли на Захід.
Кордон між Німеччиною Східною та Німеччиною Західною вдалося перекрити. Але що робити з Берліном? Це єдине місто, в якому знаходиться столиця соціалістичної держави - Німецької Демократичної республіки, і тут же, через кілька кварталів, - огидний, капосний, мерзенний, паскудний, гниючий, нудотний капіталізм з шикарними магазинами, в яких все є.
Східні німці приїжджали в столицю своєї соціалістичної держави і переходили через вулицю в смердючий капіталізм. Там просили політичного притулку. Потім літаком - до Західної Німеччини.
Щоб вирватися з соціалістичного «раю», треба було за будь-яку ціну перетнути прикордонну смугу, як зробила ця жінка (на знімку - ліворуч), яку не встигли наздогнати радянські військовослужбовці (праворуч), що переслідували її. Західнонімецькі поліцейські, оголивши пістолети «Вальтер», рятують утікачку, заступаючи шлях переслідувачам. Знімок зроблений до зведення Берлінської стіни; після його появи так просто втекти зі Східного Берліна в Західний стало вже неможливим.
Більше 5 тисяч спроб втечі в Західний Берлін виявилися успішними. Для перетину кордону використовувалися таємно побудовані підземні тунелі, повітряні кулі, надлегкі літальні апарати на зразок сучасних дельтапланів і потужні автомобілі, які на повній швидкості прорвалися через шлагбауми пропускних пунктів (після кількох подібних випадків пропускні пункти переобладнали таким чином, щоб автомобілі не могли перетнути їх по прямій і, знижуючи швидкість, рухалися по оточеному стіною криволінійному проїзді).
Зі Східної Німеччини втікали не найгірші німці. Навпаки - найталановитіші. Втікали інженери, лікарі та вчителі, журналісти й музиканти, артисти й художники, архітектори й агрономи, геологи й дипломати. Робітники й селяни не відставали. Особливо привабливим життя на Заході було для молоді. Окрема стаття - офіцери, сержанти й солдати армії, авіації та флоту, поліції, прикордонних військ, державної безпеки. Ті особливу спритність виявляли.
Рівень життя в Західній Німеччині стрімко зростав. Разом з цим зростанням ширився й потік біженців зі Східної Німеччини. Спочатку - одиниці. Потім десятки. Дійшло до сотень. Улітку 1960 року потік біженців досяг швидкості одна людина на хвилину. 60 людей щогодини. Півтори тисячі на добу. Чверть мільйона в рік.
Соціалістична Німеччина танула як крижинка на сковорідці. Порожніли села і міські квартали.
Можливості першої на німецькій землі соціалістичної держави в повній мірі використали брати по класу: поляки, чехи, угорці, румуни, болгари. Їхній «Старший брат», Радянський Союз, показував приклад.
У Східній Німеччині перебувало найпотужніше у світі угруповання сухопутних військ. Зрозуміло, це були війська Радянської Армії. Відвідування Східного Берліну радянськими військовослужбовцями, якщо вони служили не в самому Східному Берліні, не віталося. Але це не рятувало. Вони таємно приїжджали в Берлін. І користувалися наданою можливістю втекти.
На запобігання втечі були кинуті нічим не обмежені сили й засоби. Серед радянських солдатів і офіцерів велася інтенсивна робота, зміст якої можна висловити у двох словах: давай втечемо! Знаходилися ті, хто відповідав: давай! Перебігав такий солдатик в американську зону, його допитували американці, солдатик розповідав усе, що знав. Потім його розстрілювали за зраду Батьківщині. Неприємним моментом був раптовий перехід «американців» на рідні радянські матюки.
Та ж робота велася серед населення Східної Німеччини.
А цьому не пощастило: застрелений при спробі втечі. Східнонімецькі прикордонники забирають вмираючого Пітера Фіхтера, вісімнадцятирічного муляра, застреленого 17 серпня 1962 року при спробі втекти в Західний Берлін через Берлінський мур. За різними оцінками, всього при спробі перетину Берлінського муру були вбиті від декількох сотень до декількох тисяч осіб.
Але витрати на провокаторів не виплачувалися. Той, хто наважувався на втечу, звичайно втікав, ні з ким не радячись, нікому не довіряючи... Серед них були й ті, хто сам вчора ще за наказом КДБ схиляв товаришів до втечі.
«Все одно втечу!» - східнонімецький прикордонник Конрад Шуман утікає у французький сектор Західного Берліну 15 серпня 1961 року.
Але навіть не масова втеча люду було головним злом. Головне було в тому, що ВСІ розуміли: ТАМ КРАЩЕ! А в нас щось робиться не так. Щось треба змінювати.
Товаришам у Кремлі треба було на щось зважитися.
А на що?
От і зібрались у Парижі панове-товариші: Ейзенгауер, Макміллан, де Ґолль і Хрущов - лідери країн, які після війни розділили на частини Німеччину й Берлін. Яке б рішення не запропонували лідери Заходу, воно було неприйнятним для Радянського Союзу. При будь-якому рішенні люди все одно будуть втікати до нормального життя, в якому немає партійних секретарів і колгоспів, єдино вірного шляху й улюбленого вождя, але є одяг і взуття, є хліб і масло, є можливість вступати в будь-яку партію, яка подобається, написати в газеті все, що тобі хочеться.
Хрущов, як завжди, не подумавши, запропонував зустріч на вищому рівні, щоб знайти рішення берлінської проблеми. А коли зустріч була призначена, раптом зрозумів: нічого доброго від цієї зустрічі чекати не доводиться. Можна було б вимагати від проклятих капіталістів, щоб вони повертали назад усіх, хто до них утік. Але вони на це вочевидь не підуть. А якщо й погодяться, то найкращих і потрібних все одно будуть залишати в себе.
Та якщо й будуть вони повертати всіх, то проблема від цього не зникне. Все одно всі будуть знати, що в нас щось робиться не так, як треба.
Що ж залишалося бідному Хрущову?
Залишалося зустріч зірвати. І збитий літак-шпигун припав якраз до речі.
16 травня 1960 року Микита Хрущов зажадав від президента США вибачень за ведення шпигунства проти Радянського Союзу.
Збитий літак-шпигун припав якраз до речі. 16 травня 1960 року, коли в Парижі відбулася зустріч лідерів чотирьох держав - Радянського Союзу, США, Великобританії і Франції, - Микита Хрущов зажадав від президента США вибачень за шпигунство проти СРСР. Вимога була нездійсненною: держава і лідер, який її представляє, не мають права ні в кого просити вибачення - так встановлено багато сотень років тому. Хрущов наполягав, і наступного дня, 17 травня, делегація СРСР не прийшла на зустріч у Єлисейський палац. У відповідь очільники західних держав заявили, що нарада була фактично зірваною через обструкціоністську політику СРСР.
Вимога було нездійсненною. Справа в тому, що держава і лідер, який
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)», після закриття браузера.