Читати книгу - "Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен"

Лінус смикнувся і прокинувся. Не пам’ятав до пуття, що йому снилося, — здається, що Ліонору поранили і їй загрожує небезпека.

Червонопера торкнула його за плече.

— І селам Сантіона, — усміхнулася вона.

Він підвів погляд. Судно заходило в гавань, заховану в печері. Грубі колони піднімалися з води аж до високого склепіння. Гавань мала форму півмісяця з кількома кам’яними причалами. Біля кожного припнуто по кілька суден. Через великі отвори в стінах печеру освітлювало сонце.

Уже день.

Лінус вражено роздивлявся все довкола. У гавані кипіла робота. Екіпаж яхти вже заходився вивантажувати діжки й дерев’яні ящики.

Рогатий чоловік приніс якийсь шматок тканини й поклав Лінусові на коліна. Хлопчик розгорнув — щось схоже на довгий плащ або мантію з капюшоном. Круторогий показав на натовп у гавані і на Лінуса.

— Халез! — мовив він і загрозливо здійняв кулака, немовби розсердився, а потім затулив обличчя руками.

Лінус зрозумів. Вони принесли йому маскування. Люди на судні знали, що від нього небезпеки чекати не варто, але інші тутешні жителі ненавиділи людей.

Він встав і надягнув мантію. Нога боліла. Червонопера дівчина дала йому палицю, щоб спиратися. Лінус роззирнувся. Він навіть не уявляв, куди йти. А треба якось знайти Ліонору. Може, вона має друзів у місті, які могли б йому допомогти?

Він повернувся до червоноперої і круторогого.

— Ви знаєте Ліонору? Я маю знайти її.

Вони подивилися на Лінуса, одне на одного.

— Ґеваль ра Ліонора? — спитав рогатий.

Лінус безпорадно знизав плечима. Принаймні вони, здається, знають її ім’я.

Червонопера знизала плечима і якусь мить дивилася на Лінуса, ніби бачила вперше.

— Лар! Ве лані Ліонора! — вигукнула вона й показала на хлопчика.

Рогатий чоловік стрепенувся, пильно придивився і аж рота роззявив від здивування.

— Так! — радісно закивав Лінус. — Так і є! Ми близнюки.

Червонопера кудись пішла і невдовзі повернулася з папером і вуглинкою. Вона кілька разів щось черконула на аркуші і показала Лінусові малюнок: рука в язиках полум’я.

— Ліонора, — усміхнулася і тицьнула в папірець.

Лінус не зрозумів, що це мало означати, але кивнув і поклав папірець у кишеню.

— Спасибі за допомогу, — подякував він, хоч присутні, певна річ, нічого не зрозуміли.

Він по черзі обняв своїх рятівників. Здається, у Позасвітті теж заведено обійматися, бо і дівчина, і чоловік теж обняли його у відповідь.

Лінус усміхнувся.

— Приємно, що не всі у Позасвітті — кровожерні монстри.

Схоже, червонопера та круторогий подумали те саме, тільки про людей.

Лінус вийшов з гавані, прикриваючи обличчя капюшоном. Він намагався не підводити очей від землі, але втриматися, щоб не витріщатися на все дорогою, було важко. Усе навкруги було нове й незвичне. Ось мимо пройшла-проповзла жінка з довгим сріблястим зміїним хвостом — Лінус мало не перечепився через нього. Він перейшов базар. Зелена похмура істота з червоними очима продавала такі самі коренеплоди, як він бачив на яхті. Лінус затримався. Маленькі бульби були дуже схожі на людей — з ручками, ніжками й маленькими голівками. Невеличка купка золотих монет виблискувала на вагах. Над яткою намальовано знак — Лінус швиденько глянув: істота з коренем у руці. Вона вказувала на людину, що готувалася розпрощатися зі своїм життям.

Лінус іще раз здивовано подивився на чудернацькі бульби. Схоже, для них це звично, подумав він і рушив далі.

Хлопець піднявся сходами й зайшов у тунель. Стіни й підлога вимощені бурим камінням. Скляні зеленуваті кулі на стінах поширювали світло. У тунелі було багато відгалужень і скрізь туди-сюди снували химерні створіння всіляких форм і розмірів. Вони здавалися спокійними й доброзичливими, говорили своєю мовою і робили свої справи, як жителі будь-якого іншого міста. Ніхто навіть не глянув на Лінуса.

Ноги ще боліли, і хлопчик був дуже вдячний червоноперій дівчині за палицю. Шкода, що він не міг порозумітися з нею і рогатим чоловіком, — він хотів би дізнався їхні імена. Либонь, він їх більше ніколи не зустріне. Звичайно, це сумно, але все-таки найбільше йому хотілося додому.

Тунель спіраллю вів наверх. Здавалося, що він тягнеться крізь усю гору. Лінус проминув кремезну фігуру, спина якої була вкрита кам’яною оболонкою. Фігура щось пробурмотіла сама до себе й простягла руку до тріщини в кам’яній стіні. Над розколиною піднялася хмарка пилу, і стіна стала ціла-цілісінька, а істота побрела собі далі. Мабуть, це був інгал, подумав Лінус.

Аж тут його увагу привернули галас і крики попереду. Просто перед ним виникло четверо Вартових, а ще двоє павуками бігли по стелі.

Вони зупиняли й оглядали всіх перехожих, ніби когось шукали.

Лінус знав кого. Невже вони шукали його відтоді, як він пройшов Ворота? Чи хтось повідомив їм, що в місті з’явилася людина?

Лінус ще нижче натягнув капюшон на обличчя. Ось поряд вужчий тунель. Хлопчик пірнув туди, сподіваючись розчинитися серед натовпу, але, глянувши через плече, побачив блиск сталевої маски в зеленому світлі. Вартовий піднявся на стелю. Лінус відчув його погляд на своїй спині. Він пішов швидше. Дуже кортіло кинутися бігти, але було б украй нерозважливо — тоді він точно видав би себе. Звідусіль лунали стурбовані голоси. Очевидно, не тільки Лінус боявся Вартових.

Хлопчик завернув за ріг і опинився у вузькому темному проході. Поруч були великі дерев’яні двері. Він щосили притулився до них, намагаючись бути якомога непомітнішим. Місцеві жителі проходили мимо, ніхто не звертав на нього уваги. Але в кінці проходу все чіткіше виднілося зелене світло ліхтаря Вартового. Лінус іще сильніше притиснувся до дверей.

Несподівано вони відчинилися. Не втримавшись, Лінус впав назад, у темряву. Він почув, що хтось твердими кроками наближається до нього. І перш ніж Вартовий дійшов до дверей, вони зачинилися.

Останнє, що Лінус побачив за дверима, — пара бридких волохатих лап.