Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Соболєв мовчки йшов слідом.

"Як у дитинстві" — подумала, посміхаючись. Безумовне підпорядкування. Щось на рівні рефлексу.

Біля машини ми зупинилися. Відкривши багажник, широким жестом я запропонувала вибрати щось для захисту. І почала показувати край урвища нашого лісу. Пояснила, що ще вчора там, де тепер скельна гряда, була траса. Але цього було мало, щоб Микита повірив у попадання у минуле. Потрібні були мамонти, а їх не було видно навіть у біноклі. Мабуть, вони зайшли за скелю і з нашого місця не проглядалися. Або все ж таки це у мене було помутніння розуму. Мені вони привиділися, і настав час лікувати шизофренію.

Вихід був один: йти до скелі.

— Остання пропозиція: залишайся в машині, дочекайся нас, — обернулася до молодої жінки. Але напоролася на зневажливий погляд. — Потім пізно буде, — посміхнулася їй акулячою посмішкою. Та підібгала губи, але погляд відвела, повисла на лікті Микити.

— Ти допоможеш мені спуститися? — примхливим голосом спитала вона.

Сама я чекати нікого не стала. Зістрибнула вниз.

— Дивіться під ноги. Можна наступити на змію. І по сторонах дивіться. Тут водяться хижаки.

— Хтось втік із зоопарку? — весело вишкірився Соболєв.

— Ні, це я зараз у звіринці. Між упертою ослицею та приматом. Тшш... Помовчіть.

Блондинка підвела очі до неба і покрутила біля скроні, показавши на мене рукою. Соболєв насупився, прислухався до моїх слів і вперше пильно озирнувся на всі боки.

Ішли ми майже мовчки, якщо не брати до уваги зітхань, зойків і охів Марго. Дійшли до скелі за п'ятнадцять хвилин. Трохи обійшли, відкриваючи огляд на степовий простір. А самі присіли під скельним виступом. Він козирком випирав за півтора метра над рівнем землі.

Я почувала себе «блондинкою» з анекдотів. Дві події здавались мені рівнозначно неможливими: поряд зі мною в засідці сидів сам Микита Соболєв — моє дитяче кохання, а на пасовищі точно паслися живі МАМОНТИ!

— Щ-що це? — скрикнула Маргарита.

— Не що, а хто... Мамонти! — Микита неввічливо затиснув їй рота рукою і відтяг під прикриття скелі. — Поліно, як це розуміти? — різко звернувся він до мене на ім'я. Я навіть здригнулася від несподіванки.

Отже, шизофренії в мене немає. Але від цього легше не ставало.

Приміряти на себе роль гінця, що приносить погані звістки, не хотілося. Історія показала, що з ними буває. Але Соболєв вимогливо дивився на мене і чекав на відповідь. Зовсім як у дитинстві.

«Краще неприваблива правда, ніж гарна брехня».

Мої йому слова тоді, коли ми познайомилися вперше.

Висновки напрошувалися найневтішніші. Мені зовсім не хотілося їх промовляти вголос. Але ж хтось має озвучити неймовірне, але таке очевидне.

— Розуміти? Ну, слухай... Погана новина — виживуть не всі. Хороша новина — ми все ще на Землі. Ми потрапили… У минуле.