Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Добре, якщо дозволять створювати пари за симпатією. Чи розпочнуться кулачні бої? Хто переміг, тому «дружина». На ніч? На час? Назавжди? Чи насильство? Правий найсильніший?

Про себе я не переймалася. Не безневинна фіалка. Полізуть – отримають. Не відразу, то потім.

Плюс... Виживати групою простіше. Більше рук, сукупних знань, сили, можливостей організувати охорону, полювання. Можна розділити обов'язки, приносячи свою працю у скарбничку загального блага. Але таке трапиться лише за однієї умови — якщо всі докладатимуть максимум зусиль і слухатимуть лідера. Інакше розпочнеться вакханалія.

Плюс був лише один. Але він був дуже вагомий. Тому я збиралася ризикнути. Наді мною дамокловим мечем висіла відповідальність за дітей. Заради них я готова була багато чого терпіти та поступитися гордістю.

Залишалося головне питання: хто стане лідером? За ким підуть?

***

Поверталася я в табір швидким кроком по стежці, що збереглася між деревами.

Вийшла з машини не одразу. Довго трималася за ручку, збираючись з духом не так перед дорогою на самоті лісом, куди вже могли проникнути хижі тварюки, як перед складною розмовою з людьми. Ніколи ще мені не було так важко прийняти рішення.

Я знала: пошкодую неодноразово! Але для моїх дітей це шанс залишитися живими. Наше майбутнє було таке туманне.

Але поки я сиділа в машині, то обміркувала початковий план дій. По-перше, знайти однодумців, людей близьких поглядів. Без персонального спілкування та спостереження за незнайомцями - це неможлива задача. Як не крути, доведеться пожити з ними поряд. Якщо почнеться розкол, то буде зрозуміло, з ким йти.

По-друге, потрібно сплавитися вниз річкою, на південь. Мені не давала спокою крижана вода і млява рослинність навколо нашого місця попадання. Останній льодовиковий період розпочався сто п'ятнадцять тисяч років тому, а завершився одинадцять тисяч років тому. З того часу почався і тривав по наші дні міжльодовиковий період. Якщо моя гіпотеза вірна, то льодовиковий період ще не завершився.

По-третє, потрібно визначити точну пору року. Серед продуктів були деякі овочі врожаю цього літа. Ліза могла б спробувати висадити їх на насіння. Наприклад, моркву, цибулю, часник. Не все можна садити одразу. Деяким овочам для схожості потрібен період спокою. Ліза може зібрати насіння з томатів: якщо вони полежать, то дозріють. Схожість буде невелика, але це шанс для нас! Все це можливо, якщо вибрати правильний час для посадки.

Перш ніж вирушити до табору, для власної безпеки я дістала з багажника монтування і на цьому обмежилася. Решту заберу наступного разу, коли буду не одна. Тепер ходити поодинці табу!

З передньої панелі салону я відірвала баночку з гелевим ароматизатором. Його різкий, неприродний запах мав відлякнути диких тварин. Навіть з ризиком, що з'явиться висип, який буде свербіти, цим гелем я обмазала тильну сторону рук і частково обличчя. Принаймні я сподівалася, що так пахну менш апетитно. Запас антигістамінних пігулок поки що був. Одна із запасних коробок завжди лежала в бардачку. Ними я одразу скористалася. Ковтнула одну і запила водою з фляги.

Що робитиму, коли мої таблетки закінчаться? Подумаю про це, коли настане час.

Стежка звично вела мене до табору. Тут у лісі візуально нічого не змінилося. Оманливий спокій. Непробачне!

Трохи осторонь стежки було кілька валунів. Вони проглядалися від доріжки. З того боку я почула голоси. І одразу розвернулася туди.

Чоловік стояв до мене спиною. То був Микита. А перед ним на валуні сиділа Марґо. Становище їх із боку виглядало двозначно. Руки жінки лежали на плечах Соболєва, перехрещуючись у зап'ястях за його шиєю.

Я не почула її слова. Але Соболєв був незадоволений.

— Рито, припини цей цирк, — процідив він. Зусиллям чоловік розвів жіночі руки в сторони, а сам відступив.

Мене ця сцена аж ніяк не зацікавила. Хто кого, з ким і коли…

Все тлін на фоні того попандоса, в якому ми опинилися. Злорадно посміхнулася, розглядаючи тил Соболєва. Штани трохи з'їхали, оголюючи білу смужку шкіри.

— Ггх, гх, — привернула увагу, — ти мені й потрібен. Застібай штани та йди за мною.

Я розвернулась і пішла, не чекаючи на відповідь. Тільки позаду чувся обурений голос фарбованої блондинки:

— Що вона собі дозволяє? Микито, ти куди йдеш? Ти що, слухаєшся її?

— Тобі краще за нами не ходити, — озирнулась на Марго. — До табору недалеко. Повертайся. Туди, куди ми підемо, йти далеко.

— Ось ще! Будуть мені тут усілякі вказувати! Що за опудало?

Її я ігнорувала. Фиркає, як розсерджений їжак. І нехай.

— У чому твоє обличчя? — придивившись, спитав мене чоловік.

Микита зрівнявся зі мною і потягнувся рукою до обличчя. Я відхитнулася, заперечливо хитаючи головою. Дістала баночку з ароматичним гелем і простягла йому.

— Краще намажся.

— Автомобільний ароматизатор? Ти перегрілася? — очі Микити округлилися від подиву.

— Як хочеш, — знизала плечима і пішла вперед.