Читати книгу - "Три шляхи до одного серця, Катря Вивір"

— Уявляєш, вчора ввечері ти пішла рано спати, а я таки написала колишньому, — Вероніка нарешті мала можливість обговорити важливу для себе тему. — Надіслала фотку, яку ти зробила, і підписала: «Тепер я знаю, що ти не здох, а просто переїхав у інший готель».

— Радикально. Він щось відповів? — Тіна була рада трохи відволіктися від власних переживань.

— Відповів! Читаю: «Невже ти думала, що я захочу витратити свою єдину в році відпустку на тебе і твою зламану ногу. Ще й після того, як ти вирішила п’яною покататись на лижах». От придурок! Що скажеш?

— Скажу, що… — Тіна намагалась правильно підібрати слова у такій делікатній ситуації. Було зрозуміло, що Вероніка сама наламала дров, однак і Михайло вчинив жорстоко. Вони були вартими одне одного. Її подрузі потрібен чоловік, який стане для неї моральним орієнтиром, батьківською фігурою чи щось таке, з розумінням ставитиметься до її витівок та непостійності. Зустрічатись із своїм віддзеркаленням у штанях було дуже поганою ідеєю. Хоча звідки вона могла знати, він так добре маскувався під дорослого своєю успішною кар’єрою та професійною грою в шахи.

— То що ти скажеш?

— Скажу, що він тебе не вартий, однак пропустити кілька келихів для хоробрості перед спуском було кепською ідеєю.

— Однак ноги ламають і тверезі люди! Я випила зовсім не багато!

 Тіна зрозуміла, що Вероніка досі розлючена на колишнього і не готова брати вину, бодай частково, на себе. Вона мала на це повне право.

— Я написала йому у відповідь, — продовжила Вероніка, — що він мудак і я зіпсую йому життя. Та рушниця досі стріляє?

— Думаю, що ні. — Тіна глянула на обвуглений покручений шматок заліза у кутку і її злегка пересмикнуло. — Тобі краще думати про майбутнє, а не про минуле. Просто відпустити ситуацію.

— Ой, краще не кажи такі фразочки у стилі Будди, ти сама сьогодні стріляла по вівцях. — Вероніка вміла випадково час від часу бовкнути щось дуже влучне. Тіна вирішила не розвивати цю тему, бо не готова була зізнатись подрузі, що місцеві пастухи думають, ніби вона цілилась у них.

— Щось я голодна, — сказала Вероніка.

— Е, ні! Я тепер точно в «Корчму» ні ногою! Будемо доїдати печиво і залишки того, що маємо.

— То які в нас плани?

— Відпочивати! Сьогодні ж субота, — відповіла Тіна, хоча справжній план звучав трохи інакше: весь день переховуватись у будинку і сподіватись, що не прийде поліція. Дівчата вмостились під ковдрою з кружками паркого ромашкового чаю в руках і почали переглядати фільм, у якому вирували пристрасті  на тлі дев’ятнадцятого сторіччя. Одна дуже вродлива панянка ніяк не могла обрати, хто ж із двох графів їй до вподоби більше. Бідолашним довелося піти на дуель, аби розібратись у цій ситуації. «Яка дурість. Вона ж знає, що дуель фактично позбавить її вибору та ще й забере життя однієї людини. Чому ця краля просто не може сісти і розібратись у своїх почуттях? Хіба це так важко? Я б точно не опинилась на її місці» – розмірковувала Тіна і осудливо супила брови. На фінальних титрах дівчина задрімала. Вероніка одразу ввімкнула наступну кінострічку, однак подругу вирішила не будити.

 І ось Тіна вже йде пустинним полем біля дому, що веде до узлісся. В її руці під місячним сяйвом виблискує відполірований мушкет. Дівчина міряє точними кроками землю так, ніби шукає ідеальне місце, щоб спинитись. Назустріч з лісу виходить темна моторошна постать у кошлатій овечій шкурі і також направляє зброю на дівчину. Однак Тіні не страшно, вона рішуче тисне на курок, лунає постріл. Дуель завершена, дівчина перемогла. Тіна біжить до свого опонента, аби забрати трофей – овече руно. Сідає навколішки біля кремезного тіла, груди чудовиська ще важко здіймаються. Тіна скидає з нього каптур і на неї великими зеленими очима, в яких відблискує місячне сяйво, дивиться Назар.

— Я не хотіла! Пробач, я не хотіла цього! — кричить дівчина. — Допоможіть! Хто-небудь, на допомогу! Людину поранено! Допоможіть!

— Тіно, — трусила подругу Вероніка. — Тіно, прокинься! Все добре! Ти спала, напевно побачила якийсь кошмар.

 Дівчина здригнулась і, важко дихаючи, розплющила очі. В будинку було тихо і спокійно, у каміні затишно потріскував вогонь. Тіна подивилась на свої руки: ні багнюки, ні крові, вони були чисті. «Ну і насниться!». Дівчина встала і пішла до залізного відра на кухні, аби вмити обличчя прохолодною водою, а коли повернулась, в неї вже дзвонив телефон. Це був Ігор.

— Привіт! Ти як? — голос чоловіка був трохи стурбований.

— Привіт, ем, все добре. Ну знаєш, субота, відпочиваю. А ти як? — Тіна чомусь вирішила поводитись  максимально безтурботно.

— Добре. Сьогодні телефонував орендодавець і сказав, що селом ширяться чутки, ніби ти, представник нашої компанії, влаштувала вночі стрільбу по отарі овець і мало не вбила двох пастухів. Такої маячні я ще не чув, однак вирішив зателефонувати і пересвідчитись, чи все добре?

 Тіна застигла на місці, мов вкопана, і мовчала. Все було далеко не добре, однак вона уявлення не мала, що можна сказати у такій ситуації.

— То це правда? — не витримав мовчанки Ігор.

— Я все поясню. Я ні в кого не стріляла. Стара рушниця вистрілила від удару в небо, коли я впала. Племінник Назара злякався і побіг з криками у село.

— Назара?

— Так, це місцевий пастух.

— А що ти робила посеред ночі в полі з рушницею?

— Я хотіла звернути отару в інший бік. Там кілька сотень овец і вони мене постійно будять. Планувала домовитись з пастухом, а рушницю взяла для... — Тіна хотіла сказати «для того, щоб здаватись більш впевненою і рішучою», однак спинила себе. — Для того, щоб захиститись від диких звірів. Хто завгодно може вибігти з лісу вночі.

— Зрозуміло, — Ігор був явно ошелешений поведінкою дівчини, однак намагався цього не показувати. — У всіх бувають погані дні. Так?

— Так, — полегшено зітхнула Тіна, здається чоловік на її стороні.