Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

шматочок мозку — і тобі більш ніж досить. Більше нічого й не треба. Я розсудлива людина. Раціоналіст. Ми обстежуємо мозок. Відрізаємо шматочок. Після цього асистент ставить черепну коробку на місце і натягує шкіру. Нічого не помітно. Я тисячу разів бачив мозок. Немає в ньому нічого містичного. Все це справжнісінька хімія. Головне, щоб було достатньо інформації. Як ви думаєте, чому він побіг на цей дах?

Вперше у мене виникає бажання дати чесну відповідь.

— Я думаю, що хтось переслідував його.

Він хитає головою.

— Звичайно діти так далеко не тікають. Мої сідають і починають кричати. Або ж завмирають.

Якось механік полагодив для Ісайї старий велосипед. У Гренландії він ніколи не їздив велосипедом. Коли велосипед був готовий, він одразу поїхав. Механік знайшов його на десятому кілометрі шосе Гаммель Кеґе, він їхав з маленькими коліщатками з боків, щоб не впасти, а на багажнику в нього були бутерброди. Він їхав додому в Гренландію. Напрям він знав, бо Юліана одного разу лежала з білою гарячкою в лікарні Відовре.

Із семи років, коли я вперше приїхала в Данію, і до тринадцяти, коли я здалася, я втікала більше разів, ніж це зберегла моя пам’ять. Двічі я добиралася до Гренландії, а раз аж до Туле. Все дуже просто — треба прибитися до якої-небудь родини, вдаючи, що твоя мама сидить за п’ять рядів од тебе в літаку або ж стоїть трохи далі в черзі. Світ повний небилиць про зниклих папуг, персидських котів і французьких бульдогів, які дивом знайшли шлях додому до мами і тата на Фрюденхольмс Алле. Це не йде ні в яке порівняння з тими відстанями, які долали діти у пошуках нормального життя.

Все це я могла б спробувати пояснити Лаґерманну. Але я цього не роблю.

Ми стоїмо в передпокої, серед чобіт, чохлів від ковзанів, залишків провіанту та інших речей, залишених збройними силами.

— І що ж тепер?

— Я шукаю, — кажу я, — логічний зв’язок, про який ви говорили. Поки я не знайду його, не прийде різдвяний настрій.

— У вас немає якогось іншого заняття?

Я не відповідаю. Несподівано він заховав усі свої колючки. Коли він знову відкриває рота, він уже більше не чортихається.

— Я бачив безліч родичів, які збожеволіли з горя. Безліч самодіяльних сищиків, які думали, що можуть зробити справу краще, ніж ми і поліція. Я вислуховував їхні припущення, бачив їхню наполегливість і говорив собі, що всьому цьому я дам гарантію тільки на п’ять хвилин. У вашому випадку я не такий впевнений.

Я намагаюся зобразити посмішку у відповідь на його оптимізм. Але ранок ще надто ранній, навіть для мене.

Замість цього я раптом виявляю, що, обернувшись, посилаю йому поцілунок рукою. Від однієї рослини пустелі іншій.

* * *

Я не знавець автомобілів. Якби мене запитали, я б сказала, що всі машини світу сього можна, пропустивши через гідравлічний прес і запустивши із стратосфери, спокійно відправити обертатися по орбіті навколо Марса. Звичайно ж, за винятком тих таксі, які повинні бути в моєму розпорядженні, коли вони мені знадобляться.

Але я уявляю собі, як виглядає «Вольво 840». Останні роки фірма «Вольво» була спонсором Європейського турніру з гольфа; і компанія використала мого батька в кількох рекламах, що зображають чоловіків і жінок, які добилися міжнародного визнання. На одній фотографії його було зображено, як він замахується для удару перед терасою гольф-клубу в Селлереді, а на іншій він сидить у білому халаті перед тацею з інструментами з таким виразом обличчя, наче хоче сказати, що навіть коли вам треба зробити блокаду самого гіпофіза, він ураз вам це зробить. І на тій і на тій фотографії він змусив їх сфотографувати себе саме в такому ракурсі, в якому він схожий на Пікассо в перуці, а підпис під картинками свідчив, здається: «Люди, які ніколи не помиляються». Протягом трьох місяців ця реклама на автобусах і станціях залізниці нагадувала мені про те, що б я могла додати до цього тексту. А в моїй голові назавжди зберігся незграбний і начебто скулений профіль «Вольво 840».

Якщо перед самим сходом сонця підвищується температура, як це трапилося сьогодні, паморозь на машині тане в останню чергу на даху і над двірниками. Банальний факт, на який мало хто звертає увагу. Машина, яка стоїть на Каббелаєвай і на якій немає паморозі, або тому, що її зчистили, або тому, що нею недавно приїхали, це синє «Вольво 840».

Напевно можна придумати безліч пояснень тому, що хтось поставив тут машину о сьомій двадцять. Але цієї миті я не можу придумати жодного. Тому я йду до машини, нахиляюся над радіатором і заглядаю всередину через тоновану лобову шибку. Спочатку мені важко дотягтись. Але, ставши на ковпак колеса, я опиняюся врівень із сидінням водія. Там спить людина. Якийсь час я так стою, але вона сидить не рухаючись. Тому я зрештою спускаюся на землю і швидко крокую в напрямку до Бренсхой Торв.

Сон — це важлива річ. Я б сама була не проти поспати ще кілька годин сьогодні вранці. Але я б нізащо не робила цього у «Вольво» на Каббелаєвай.

— Мене звуть Смілла Ясперсен.

— Доставка з магазину?

— Ні, Смілла Ясперсен.

Твердження, що телефонні розмови — це найбільш недосконалий спосіб спілкування на світі, не зовсім правильне. Дверні переговорні пристрої насправді куди гірші. Щоб відповідати всьому будинку — високому, сріблясто-сірому й розкішному, — він тут зроблений з анодованого алюмінію у формі мушлі. На жаль, він також увібрав у себе шум океану, який тепер накладається на розмову.

— Прибиральниця?

— Ні, — кажу я. — І не педикюрша. У мене до вас кілька запитань про Кріолітове товариство.

Ельза Любінґ на деякий час замовкає. Таке можна дозволити собі, коли стоїш з належного боку переговорного пристрою. Там, де тепло і де є кнопка, що відчиняє двері.

— Це дійсно не дуже вчасно. Напишіть або приходьте іншим разом.

Вона кладе слухавку.

Відступивши на крок, я задираю голову. Будинок стоїть на відшибі, аж у кінці Хайревай, у Пташиному кварталі Фредеріксберґа. Будинок високий. Ельза Любінґ живе на сьомому поверсі. На балконі під її квартирою фігурні чавунні ґрати закриті ящиками з квітами. Зі списку мешканців стає ясно, що ці любителі квітів — подружжя Скоу. Я коротко й рішуче натискаю на кнопку.

— Так? — Судячи з голосу, не менше вісімдесяти.

— Доставка з квіткової крамниці. У мене букет для Ельзи Любінґ, котра живе над вами, але її немає вдома. Ви не могли б відчинити мені