Читати книгу - "Хаврор для короля Зберегти твоє життя, Лада Астра"

– Скільки їх буде? – буркнув невдоволенно король

– Всього лише двоє, – відповіла я посміхаючись і радіючи, що він погодився. Бо хоч я і погрожувала забрати Яшку, але насправді до кінця не розуміла як йому забезпечити охорону за цими стінами. А тепер же все буде ідеально. Його надійні стіни, мої надійні люди. 

– Добре. Оттар, ти вже можеш йти. Ми з Адалін ще обговоримо деякі деталі, – промовив король і на слові “деталі” кинув в мою сторону дуже багатозначний погляд. Я вжала голову в плечі.

    Оттар попрощався і вийшов, а Рейнар поставив стілець навпроти мене і сів так, що я тепер і втекти достойно б не змогла. Хіба  що тільки перестрибнути через нього, як я стрибала завжди через огорожу? Та залишимо цей варіант на крайній випадок. Головне, вчасно зорієтуватися, що той крайній випадок вже настав.

– Скажи мені будь ласка, коли ти вже перестанеш помирати в мене на руках? – тяжко зітхнув Рейнар, поїдаючи мене поглядом.

– Цього разу я не помирала, – буркнула я.

– Цього разу ти кричала, що вб'єш мене якщо я не допоможу знайти тобі Яшку. Болить? – запитав він, дивлячись на рану на лобі.

– Не дуже.

– Чому не вилікуєш себе магією своєю?

– Вона погано діє на мілкі зовнішні рани. 

     Рейнар підвівся і підійшов до свого стола, певно шукаючи там заживляючу мазь, а я тим часом дивилася на двері. Так хотілось драпанути  якнайшвидше звідси та я себе стримала. Треба бути сильною, а не зефіркою в шоколаді.  Він справді повернувся тримаючи мазь, сів на своє місце і спробував намастити мою рану, а я що божевільна сіпнулася від його руки. 

– Я сама.

– Ада не пручайся, треба було тікати поки я біля столу був, тепер пізно. Ти там нічого не побачиш, а я обережно намажу. Терпи, – зупинив мої сіпання король і таки сам усе намазав, майже не відчутно торкаючись пальцями шкіри. 

     Я декілька годин назад ледве не вмерла, чудом спасла життя Яшкі та Боні, пережила скільки негативних емоцій та варто було йому ледве торкнутись мене, як табун мурах влаштував хороводи по всьому моєму тілу.  Це вже якась хвороба, чесне слово. 

– Я не готова зараз говорити про те, що було в альтанці, – не витримала я його погляду.

– Не готова, значить не будемо, – легко погодився король, але в його погляді я чітко читала приставку “поки що”. – Кого ти збираєшся притягнути в замок?

– В нас є власна цілителька. Правда вона трохи не довчилася в академії, але в неї справді талант і лікує вона не гірше ніж професіонали…

– Трохи це скільки?

– Та там рік… ну може два, – розмито відповіла я. 

      Не скажу ж я йому, що наша люба Франческа провчилася в академії всього лише рік. А потім з нею сталася біда. Ректору сподобалась молоденька цілительниця та коли він не отримав взаємності, то перетворив її життя в академії на суцільний ад і дійшло до того, що він підлаштував нещасний випадок з першокурсником, а винуватою зробили Франческу. ЇЇ рід не дуже заможній, тому не зміг відстояти честь дівчини та ще й до всього його змусили відректися від Франчески. Її теж Моно знайшов. Так як і усіх нас – в жахливому стані. Та відтоді багато часу пройшло і Франческа не раз рятувала нам усім життя, тому я довіряю їй як собі самій. Якщо підтримання Яшки буде їй не під силу, вона мені про це скаже. 

– Хто другий? – запитав Рейнар. По його голосу я зрозуміла, що він вже змирився  на перед з усім що я скажу.

– Я не знаю поки що чи погодиться другий… тому не можу тобі сказати точно. 

– Це буде ваш головний? – звісно ж здогадався він.

– Можливо. Якщо він погодиться.

– Дожився. Тепер маю благати хаврорів про допомогу, – промовив король закотивши очі.

– Допомога мені потрібна, тому я і буду просити. Від тебе потрібен лише дозвіл на влаштування на роботу нової служниці і її старенького дідуся, якого їй немає з ким покинути.

– Ти диви, як швидко все вигадала. Про альтанку говорити не готова, а як хаврорів стосується, то ідеї сипляться одна за іншою, – докорив мені король.

     Я просто промовчала.

– Я сам перенесу твого Моно на свій поверх, але йому не можна буде його покидати. А цілителька-недоучка хай влаштовується, як ти і говорила, служницею. Так буде менше запитань.

– Тоді я піду вже, треба зв'язатися з ними, ситуацію описати, все пояснити.

– Іди, – каже а сам продовжує сидіти чи мені через нього стрибати треба?

– Як?

– Поцілуй в щоку, побажай надобраніч і зможеш піти, – спокійно заявив він мені.

– Ти серйозно зараз?

– Як ніколи в житті. Я сьогодні такі емоційні качелі пережив з тобою, а ти про це навіть говорити не бажаєш, тож думаю я заслужив маленький поцілунок перед сном.

     Я різко піднялася. Він повторив за мною.  

– Не відпустиш? – запитала я.

– Не відпущу – відповів він. 

– Тоді закрий очі.

    Він закрив. І я б могла спробувати втекти, але потягнулася і залишила йому один невинний поцілунок, а потім таки втекла під тихий сміх короля.